Консуело - Жорж Санд

— Ну добре, даю вам слово, — відповіла, все-таки не без хвилювання, Консуело.

— Сьогоднішній вечір занадто прохолодний для такої тривалої прогулянки, — сказала, підходячи до них, каноніса.

Альберт промовчав. Він не вмів прикидатися. Консуело, почуваючи, що ні в чому не може дорікнути собі, сміливо взяла під руку канонісу й міцно поцілувала її в плече. Вінцеслава хотіла було обдати дівчину холодом, але мимоволі піддалася чарівності цієї прямої люблячої душі, а тому тільки зітхнула і, повернувшись додому, пішла помолитися за навернення її на шлях істинний.

Розділ 52

Одначе минуло кілька днів, а жагуче бажання Альберта все не могло здійснитися. Каноніса так стежила за Консуело, що хоч вона й вставала із зорею й перша переходила через звідний міст, тільки-но його опускали, однак їй одразу попадалися назустріч каноніса або капелан, що бродили по обсадженому буками майданчику перед замком і не спускали очей з відкритого місця, через яке треба було перейти, щоб дістатися пагорба, що поріс кущами. Консуело доводилося прогулюватися самій на очах у них і відмовитися від зустрічі з Альбертом. А той, бачачи зі свого тінистого притулку ці ворожі чати, робив велике коло лісом і, ніким не помічений, повертався до замку.

— Ви сьогодні дуже рано гуляли, синьйоро Порпоріно, — звернулася до неї якось за сніданком каноніса, — хіба ви не боїтеся, що волога ранкова роса може зашкодити вам?

— Це я, тітонько, порадив синьйорі дихати свіжим ранковим повітрям і не сумніваюся, що ці прогулянки принесуть їй велику користь, — заступився Альберт.

— Я гадала, що особі, яка присвятила себе співу, — заперечила каноніса дещо робленим тоном, — не слід виходити в наші туманні ранки; але позаяк це за вашою вказівкою…

— Довіртеся думці Альберта, — сказав граф Християн, — він уже довів, що він такий же гарний лікар, як гарний син і гарний друг.

Прикидання змушувало Консуело червоніти, і відчуття в неї було вкрай тяжке. Коли вона змогла нишком перекинутися з Альбертом кількома словами, вона лагідно поскаржилася йому на це, просячи відмовитися від його проекту, хоча б до того часу, коли ослабне пильність тітки. Альберт послухався, благаючи її в той же час не припиняти своїх ранкових прогулянок на околицях парку, щоб він міг приєднатися до неї в слушну мить.

Консуело дуже хотіла б ухилитися від цього. Щоправда, вона любила прогулянки й відчувала навіть потребу щодня хоч трохи погуляти поза стінами, що тиснуть, і ровами замку, але їй було важко обманювати людей, яких вона поважала й чиєю гостинністю користувалася. Любов, навіть не дуже сильна, на багато чого закриває очі, але дружба розмірковує, і Консуело розмірковувала багато… Стояли останні гарні дні літа — адже минуло вже кілька місяців із часу її появи в замку Велетнів. Яке це було літо для Консуело! Навіть найблідішої осені в Італії було більше світла й тепла. Щоправда, і в цьому теплуватому повітрі, у цьому небі, часто покритому легкими перистими білими хмарками, була своя принадність, своя краса. Самотні прогулянки були їй до душі, можливо, ще й тому, що її не дуже тягло знову потрапити до підземелля. Хоча Консуело й зважилася на це, вона відчувала, що Альберт позбавив би її великої ваги, повернувши їй слово, і коли вона не бачила його благаючих очей і не чула його натхненних слів, то в душі благословляла канонісу, що рятувала її від даної нею обіцянки все новими й новими перешкодами.

Одного разу вранці, гуляючи вздовж берега гірської річки, вона високо над собою побачила Альберта, що перегнувся через балюстраду квітника. Незважаючи на значну відстань між ними, вона ввесь час почувала на собі неспокійний жагучий погляд цього чоловіка, волі якого вона певною мірою підкорилася.

«У яке дивне становище потрапила я, — думалось їй. — У той час як цей наполегливий друг спостерігає за мною, бажаючи переконатися, чи вірна я своїй клятві, звідки-небудь із замку за мною, без сумніву, теж стежать, побоюючись, аби я не зустрілася з ним усупереч правилам пристойності. Я не знаю, що відбувається в розумі в тих і в інших. Баронеса Амалія не повертається. Каноніса начебто почуває до мене недовіру й стала набагато холоднішою. Граф Християн же ставиться до мене дружелюбніше, ніж раніше, і говорить, що боїться появи Порпори, бо це, імовірно, спричинить мій від'їзд. Альберт наче забув про те, що я заборонила йому сподіватися на мою любов. Немовби очікуючи від мене всього, він ні про що не просить, але й не відмовляється від своєї жагучої любові, що дає йому, очевидно, щастя, незважаючи на те, що я не в змозі відповідати на неї. А тим часом щоранку я, немов справжня коханка, чекаю побачення з ним, бажаючи в той же час, щоб він не з'явився, і піддаю себе осудові, а може, й презирству родини, яка не може зрозуміти ні моєї відданості йому, ні взагалі наших стосунків. Та як їм і зрозуміти, коли я сама не можу розібратися в них і навіть не уявляю, чим усе це скінчиться. Дивна в мене доля! Невже я приречена вічно жертвувати собою або для того, кого я люблю, але хто мене не любить, або для того, кого я поважаю, але не люблю?»

Ці міркування навіяли на неї глибокий смуток. Вона відчувала потребу належати тільки самій собі, цю вищу, найзаконнішу потребу, що є необхідною, неодмінною умовою для поступу, для розвитку видатного артиста. Турбота про Альберта, взята нею на себе, обтяжувала її, як ланцюги. Гіркий спогад про Андзолето й Венецію невідступно переслідував її серед бездіяльності й самотності життя, занадто монотонного й розміреного для її сильної натури.

Вона зупинилася біля скелі, на яку Альберт не раз указував їй, як на місце, де завдяки дивному випадку він бачив її вперше дитиною, прив'язаною ременями до спини матері, що носила її по горах і долах і виспівувала, як бабка в байці, не замислюючись про старість, що загрожує, і суворі злидні.

«Бідолашна матінко, — подумала юна Zingarella, — знову я з волі незбагненної долі в тих місцях, якими колись пройшла й ти, тільки-но запам'ятавши їх, зберігши лише спогад про зворушливу гостинність. Ти була молода й гарна і, звичайно, на своєму шляху зустрічала не одне місце, де могла б знайти притулок любові або де суспільство могло простити й перевиховати тебе, — словом, ти могла б своє важке бродяче життя поміняти на спокійне та