Консуело - Жорж Санд

— У цього замку дуже вражаючий вигляд! — почула Консуело його вигук. — Якби мав час, я був би не проти попросити велетнів, які тут живуть, нагодувати мене сніданком!

— І не пробуйте! — відповів на це провідник, хитаючи головою. — Рудольштадти приймають у себе тільки жебраків та родичів.

— Не занадто, виходить, гостинні? У такому разі чорт із ними!

— Бачите, це тому, що їм треба дещо приховувати, — пояснив провідник.

— Скарб? Чи злочин?

— О ні! У них син божевільний.

— Тоді нехай чорт і його забере! Він зробить їм тільки послугу!

Провідник засміявся. Андзолето знову заспівав.

— Ну от, — звернувся до нього провідник, зупиняючись, — нарешті й скінчилася погана дорога. Якщо хочете, сідайте на коня, і миттю доскачемо до Тусти. Дорога туди чудова — сам пісок. Звідти на Прагу йде великий тракт, і ви там дістанете гарних поштових коней.

— Якщо так, — мовив Андзолето, поправляючи стремена, — я можу сказати тепер: чорт забирай і тебе. По правді кажучи, твої шкапи, твої гірські дороги й ти сам добряче мені набридли.

Із цими словами він швидко скочив на коня, пришпорив його і, не звертаючи уваги на провідника, який ледве встигав за ним, щодуху поскакав на північ. Він мчав, здіймаючи стовпи куряви, тією самою дорогою, на яку щойно так довго дивилася Консуело, ніяк не очікуючи, що зараз нею промчить, подібно до фатальної примари, ворог усього її життя, вічна мука її серця…

У невимовному хвилюванні дивилася вона йому вслід. Поки він був поблизу, вона, тремтячи й холонучи від жаху, думала тільки про те, щоб він не помітив її. Коли ж вона побачила, що він віддаляється, що от-от зникне з поля її зору й, можливо, назавжди, страшний розпач охопив її. Вона кинулася на верхівку скелі, щоб якомога довше не випускати його з очей. Незламна любов знову з божевільною силою спалахнула в дівчині, і їй жагуче схотілося крикнути, покликати його, але голос її завмер: їй здалося, що рука смерті стисла їй горло, розриває груди; в очах потемніло, глухий шум, подібний до морського гулу, пролунав у вухах… У знемозі вона майже впала зі скелі й опинилася в обіймах Альберта, який непомітно підійшов і відніс її, напівмертву, у більш відлюдний і більш прихований притулок.

Розділ 53

Острах видати своїм хвилюванням таємницю, що дотепер була так глибоко схована в її душі, повернув Консуело сили: вона опанувала себе й запевнила Альберта, що в її стані немає нічого особливого. У ту хвилину, коли молодий граф підхопив її на руки, бліду й близьку до непритомності, Андзолето зі своїм провідником уже зник удалині між ялин, і тому Альберт міг подумати, начебто сам винний у тому, що Консуело ледве не впала в прірву. Одна думка про небезпеку, на яку він наразив її, злякавши своєю раптовою появою, до того схвилювала його самого, що в перші хвилини він зовсім не помітив недоладності її відповідей. Консуело, якій він часом вселяв іще якийсь марновірний страх, тремтіла й тепер при думці, що він може силою свого прозріння хоч почасти здогадатися про її таємницю. Але Альберт, відтоді як любов змусила його жити звичайним людським життям, здавалося, зовсім утратив свої колишні, майже надприродні здібності. Незабаром Консуело остаточно впоралася зі своїм хвилюванням, і коли Альберт запропонував їй вирушити з ним до його келії, ця думка здалась їй не такою неприємною, як декілька годин тому. Сувора душа й похмура обитель цього чоловіка, що так серйозно ставився до її долі, були тим притулком, де вона в цю хвилину сподівалася знайти спокій і сили, необхідні для боротьби зі спогадами про свою нещасну любов.

«Саме провидіння посилає мені цього друга серед моїх випробувань, — думала вона, — і те похмуре святилище, куди він хоче вести мене, є ніби могилою, куди мені краще лягти, ніж іти слідом за злим генієм, який щойно промчав переді мною. О Господи, нехай земля розверзнеться під моїми ногами й навік поглине мене, якщо я піду за ним!»

— Дорога Розрадо, — почав Альберт, — я йшов сказати вам, що тітонька сьогодні весь ранок зайнята перевіркою рахунків із ферм; вона зовсім забула про нас, і ми можемо нарешті здійснити наше паломництво. Втім, якщо вам усе ще неприємно побачити місця, з якими пов'язано для вас стільки мук, стільки жахів…

— Ні, друже мій, ні, — не дала йому докінчити Консуело, — навпаки, ніколи я не була так налаштована, як у цю хвилину, помолитись у вашій церкві й злити мою душу з вашою на крилах тієї священної пісні, яку ви обіцяли мені виконати.

Вони вирушили до підніжжя Шрекенштейну; заглиблюючись у ліс у напрямку, протилежному тому, яким проїхав Андзолето, Консуело відчула, що їй стає все легше, немов кожний крок, що віддаляв її від юнака, руйнував фатальні чари, владу яких вона щойно відчула. Вона йшла так швидко й рішуче, хоча й із серйозним, зосередженим виглядом, що молодий граф міг би приписати цю наївну поспішність бажанню зробити йому приємне, якби основу його характеру не становила недовіра до себе й до своєї долі.

Він привів її до підніжжя Шрекенштейну, до входу в печеру, наповнену стоячою водою й зарослою густою рослинністю.

— Ця печера, де ви можете помітити деякі сліди зводів, відома в довколишнього населення під назвою «Підвал ченця». Одні думають, що це був і справді монастирський підвал, коли на місці цих руїн іще стояло укріплене містечко. Інші говорять, що в більш пізні часи він слугував притулком одному розкаюваному злочинцеві, який, бажаючи спокутувати свої гріхи, зробився пустельником. Хай там як, ніхто ніколи не наважується проникнути до цієї печери. Існує повір'я, що вода в ній надзвичайно глибока й навіть смертельно отруйна, нібито через якісь мідні шари, через які вона пробивається. Насправді ж вода ця й не глибока й не шкідлива; тут скелясте дно, і ми легко пройдемо по ньому, якщо ви, Консуело, захочете ще раз довіритися моїм сильним рукам і моїй святій любові до вас.

Переконавшись потім, що поблизу нікого немає й ніхто не може спостерігати за ними, він узяв її на руки, щоб вона не замочила ніг, і, ввійшовши у воду по коліно, почав пробиратися зі своєю ношею крізь чагарник і гірлянди плюща, які приховували глибину печери. Незабаром він опустив її на сухий дрібний пісок у місці, де панував цілковитий морок; Альберт зараз же засвітив захоплений із собою ліхтар, і вони рушили в дорогу; після декількох