Консуело - Жорж Санд

— Альберте, дорогий Альберте, — мовила Консуело, глибоко вражена силою його скорботи, — майте мужність вислухати мене. Ви дорікаєте мені, начебто я хочу обдурити вас надією на чудо, а тим часом ви самі жадаєте від мене ще більшого чуда. Бог, який бачить усе й оцінює наші заслуги, може все простити; але така слабка, обмежена істота, як я, — чи можу я зрозуміти й прийняти одним тільки зусиллям розуму й відданості таку дивну любов, як ваша? Мені здається, що це від вас залежить — вселити мені ту виняткову прихильність, якої ви від мене вимагаєте й дати яку не від мене залежить, особливо коли я ще так мало знаю вас. Оскільки ми заговорили з вами містичною мовою релігії — мене трохи навчили її в дитинстві, — я скажу, що для спокути гріхів треба, аби на вас зійшла благодать. А хіба ви заслуговуєте тієї подоби спокути, якої шукаєте в моїй любові? Ви жадаєте від мене найчистішого, найніжнішого, найлагіднішого почуття, а мені здається, що ваша душа не схильна ні до ніжності, ні до лагідності, — у ній гніздяться найпохмуріші думки й вічне злопам'ятство.

— Що ви хочете сказати цим, Консуело? Я не розумію вас.

— Я хочу сказати, що ви безупинно перебуваєте під владою лиховісних фантазій, думок про вбивства, кривавих видінь. Ви плачете над злочинами, нібито зробленими вами багато століть тому, а тим часом спогад про них вам дорогий. Ви називаєте їх славними, великими, ви приписуєте їх волі Божій і праведному його гніву. Словом, ви одночасно й жахаєтеся й пишаєтеся, розігруючи у своїй уяві роль якогось ангела-винищувача. Якщо припустити, що ви дійсно були в минулому месником і руйнівником, то можна подумати, що у вас зберігся інстинкт помсти й руйнування, що у вас живе схильність, чи ледве не прагнення, до цієї страшної долі, позаяк ви все заглядаєте туди, за межі свого справжнього життя, і плачете над собою, як над злочинцем, засудженим залишатися таким і далі.

— Ні, завдяки милосердю Всемогутнього Отця душ, він бере їх назад до себе і, відновивши своєю любов'ю, потім повертає до діяльного життя! — здіймаючи руки до неба, вигукнув Рудольштадт. — Ні, ні, у мені не зберігся інстинкт насильства й жорстокості! Досить із мене й того, що я був приречений пройти вогнем і мечем через ті варварські часи, які ми нашою фанатичною й зухвалою мовою називаємо «епохою запопадливості й люті». Але ви недосвідчені в історії, боже дитя, ви не розумієте минулого; і долі народів, у яких вам завжди, мабуть, випадала місія миру, роль ангела-утішника, загадкові для вас. А вам треба ознайомитись із цими жахаючими істинами, щоб мати уявлення про те, що часом велить праведний Бог нещасним людям.

— Говоріть же, Альберте! Поясніть мені, що могло бути такого важливого і священного в марних суперечках про причащання, щоб народи почали вбивати один одного в ім'я божественної євхаристії?[162]

— Ви маєте рацію, називаючи її божественною, — відповів Альберт, сідаючи біля джерела поруч із Консуело. — Це подоба рівності, це ташство, встановлене істотою найвищою серед людей з метою ввічнити принцип братерства, гідно того, щоб ви, рівна наймогутнішим і найшляхетнішим представникам людства, назвали його божественним! А тим часом існують іще марнолюбні безумці, які вважають вас нижчими за себе, уважають кров вашу менш дорогоцінною, ніж кров земних королів і князів! Що подумали б ви про мене, Консуело, якби я, тому тільки, що веду свій рід од цих королів і князів, уявив себе вищим за вас?

— Я пробачила б вам цей забобон, священний для всієї вашої касти; повставати проти нього мені ніколи не спадало на думку, і я щаслива, що народилася вільною і рівною маленьким людям, яких я люблю набагато більше, ніж великих світу цього.

— Можливо, Консуело, ви пробачили б мені, але ви б мене не поважали. Залишаючись тут віч-на-віч зі мною, людиною, що обожнює вас, ви не почувалися б так спокійно, як тепер, коли ви впевнені, що для мене ви так само священні, як коли б вас за правом народження було проголошено імператрицею Німеччини. О, дозвольте мені думати, що божественну жалість, яка змусила вас тоді, першого разу, прийти сюди, ви відчули тільки тому, що знали мій характер і мої принципи! Отже, дорога сестро, визнайте ж у своєму серці (я звертаюся до нього, не бажаючи стомлювати ваш мозок філософськими міркуваннями), що рівність священна, що це воля Отця людей і що обов'язок людей — прагнути встановити цю рівність. Коли народи були гаряче прихильні обрядовості своєї релігії, для них у причащанні полягала вся рівність, якою тільки дозволяли користуватися закони, встановлені суспільством. Бідні та слабкі знаходили в ньому розраду: воно допомагало їм переносити тяготи життя, даючи надію, що згодом їхнім нащадкам буде краще; чехи завжди хотіли дотримуватись обряду євхаристії в тому вигляді, в якому його проповідували й виконували апостоли. То було воістину давнє братнє єднання, трапеза рівності, відображення царства Божого, що мало б здійснитися на землі. Одного чудового дня римська церква, яка підкорила народи й царів своїй деспотичній і честолюбній владі, побажала відокремити християнина від священика, народ від духівництва. Вона віддала чашу в руки своїх служителів, аби ті сховали божество в таємничих ковчегах; і от ці священнослужителі шляхом своїх безглуздих тлумачень перетворили причащання на якийсь язичницький культ, у якому миряни могли брати участь не інакше, як за їх, священнослужителів, бажанням. Вони захопили ключі від совісті людської, зробивши сповідь таємницею; і свята чаша, та славна чаша, до якої бідняк ішов угамовувати й обновляти свою душу, зникла в оздобленій золотом скриньці з кедрового дерева, звідки євхаристію діставали тільки для того, щоб наблизити її до вуст священика. Він один став гідний вкушати від крові й сліз Христа. Смиренний віруючий мусив був, ставши на коліна, лизати його руку, аби вкусити хліб ангелів. Тепер ви розумієте, чому народ закричав в один голос: «Чашу, поверніть нам чашу! Чашу для простого народу, чашу для дітей, жінок, грішників і божевільних! Чашу для всіх злиденних, усіх убогих і тілом і душею!» Такий був крик обурення, що об'єднав в одне ціле всю Чехію. Інше вам відомо, Консуело. Ви вже знаєте, що до цієї первісної ідеї, що відбивала в релігійному символі всю радість, усі благородні шукання гордого й великодушного народу, приєднались, як наслідок переслідувань і страшної боротьби із сусідніми народами,