Консуело - Жорж Санд
Справедливо говорять, що мета музики — збудити душевне хвилювання. Ніяке інше мистецтво не збудить настільки піднесеним чином благородні почуття в серці людини; ніяке інше мистецтво не зобразить перед духовними очима красу природи, принадність споглядання, своєрідність народів, бурю їхніх пристрастей і тягар страждань. Жаль, надія, жах, зосередженість духу, сум'яття, ентузіазм, віра, сумнів, слава, спокій — усе це й ще багато чого іншого музика дає нам або віднімає в нас силою свого генія й у міру нашої сприйнятливості. Вона відтворює навіть зовнішній вигляд речей і, не вдаючись до дріб'язкових звукових ефектів чи до вузького наслідування шумів дійсності, показує нам крізь туманну млу, яка підносить й обоготворяє їх, ті предмети зовнішнього світу, до яких вона спрямовує нашу уяву. Інші пісні відтворили перед нами велетенські примари давніх соборів і в той же час змусили нас проникнути в думи народів, які побудували їх і падали там ниць, виспівуючи свої релігійні гімни. Для того, хто зумів би сильно й просто передати музику різних народів, і для того, хто зумів би належним чином її слухати, немає потреби їздити по всьому світу, знайомитися з різними національностями, оглядати їхні пам'ятники, читати їхні книги, мандрувати їхніми степами, горами, садами та пустелями. Добре передана єврейська мелодія переносить нас до синагоги; вся Шотландія відбивається у справжній шотландській пісні, як і вся Іспанія — у справжній іспанській. У такий спосіб мені вдалося не раз побувати в Польщі, у Німеччині, у Неаполі, в Ірландії, в Індії, і я краще знаю цих людей і ці країни, ніж якби мені довелося вивчати їх цілі роки. За одну мить я переносився до них і жив їхнім життям; чарівність музики дозволяла мені прилучитися до самої сутності цього життя.
Поступово Консуело перестала слухати й навіть чути скрипку Альберта. Вся душа її насторожилась, а почуття, відмовившись од зовнішнього сприйняття, витали в іншому світі, захоплюючи її дух у невідомі сфери, де жили інші істоти. Вона бачила, як у дивному хаосі, жахливому й у той же час прекрасному, борсаються примари колишніх героїв Чехії; вона чула похоронне бовкання монастирських дзвонів, у той час як грізні таборити, худі, напівголі, закривавлені, люті, спускалися з вершин своїх гірських укріплень. Потім вона бачила янголів смерті — на хмарах, із чашею й мечем у руці; повиснувши густим натовпом над головами віроломних первосвящеників, вони виливали на прокляту землю чашу Божого гніву. І їй здавалося, начебто вона чує удари їхніх важких крил, бачить, як кров Христа великими краплями падає за їхніми спинами, щоб згасити пожежу, запалену їхньою люттю. То їй вимальовувалася ніч, сповнена жахом і мороком, і вона чула стогони та хрипіння вмираючих, покинутих на бойовищі; то ввижався їй сліпуче палючий день, і «Грізний сліпець», у круглій касці, заіржавленому панцирі, із закривавленою пов'язкою на очах, проносився, немов блискавка, на своєму повозі. Храми відчиняються самі собою при його наближенні, ченці ховаються в надра землі, несучи в полах свого одягу реліквії та скарби. Тоді переможці приносять виснажених старців, укритих, подібно до Лазаря[169], виразками, прибігають юродиві, виспівуючи та сміючись, як Зденко, проходять кати, окроплені запеченою кров'ю, малі діти з непорочними руками й ангельськими личками, жінки-войовниці з в'язками пік і смолоскипів — і всі всідаються за спільний стіл. І янгол, світосяйний і прекрасний, як на гравюрах до «Апокаліпсису» Альбрехта Дюрера[170], підносить до їхніх спраглих уст дерев'яну чашу — чашу прощення, спокути й божественної рівності.
Цей янгол являється в усіх видіннях, які проносяться в цю хвилину перед очима Консуело. Придивляючись, вона впізнає в ньому сатану, найпрекраснішого з усіх безсмертних після Бога, найбільш печального після Ісуса, найбільш гордого з усіх гордих; він тягне за собою порвані ним кайдани, і його бурі крила, пошарпані та обвислі, зберігають на собі сліди насильства та ув'язнення. Скорботно всміхаючись людям, оскверненим злодіяннями, він пригортає до своїх грудей маленьких дітей.
Раптом Консуело вчулося, буцім скрипка Альберта заговорила й вимовила вустами сатани: «Ні, Христос, мій брат, любив вас не більше, ніж я люблю. Пора вам упізнати мене, пора, замість того щоб називати ворогом роду людського, знову побачити в мені друга, який підтримує вас у боротьбі. Я не демон, я — архангел, вождь повстання й покровитель великої боротьби. Як і Христос, я — бог бідних, слабких і пригноблених. Коли він обіцяв вам царство Боже на землі, коли він провіщав вам своє друге пришестя, він цим хотів сказати, що після переслідувань ви будете винагороджені, завоювавши собі разом з ним і зі мною волю та щастя. Ми мали повернутися разом, і дійсно повертаємось, але настільки злиті один з одним, що становимо одне ціле. Це він, божественне начало, бог розуму, спустився в ту пітьму, куди мене кинуло неуцтво й де я, горячи в полум'ї пожадливості та гніву, зазнавав мук, подібних до тих, що змусили і його зазнати на хресті книжники та фарисеї всіх часів. Але відтепер я назавжди з вашими дітьми; він розірвав мої кайдани, загасив моє багаття, примирив мене з Богом і з вами. Відтепер правом і долею слабкого буде не хитрість і не страх, а гордість і сила волі. Ісус милосердний, лагідний, ніжний і справедливий; я теж справедливий, але я сильний, войовничий, суворий і завзятий. О народе! Хіба ти не впізнаєш того, чий голос лунав у тайниках твого серця відтоді, як ти існуєш? Того, який серед усіх твоїх нещасть підтримував тебе, говорячи: «Домагайся щастя, не відрікайся від нього. Щастя — твоє право! Вимагай його, і ти його доможешся!»? Хіба ти не бачиш на моєму чолі слідів усіх твоїх страждань, а на моєму знівеченому тілі — рубців од кайданів, які носив ти? Випий чашу, яку я тобі приніс: ти знайдеш у ній мої сльози,
