Консуело - Жорж Санд
— Боже мій! Мені здалося, що це Зденко.
Альберт здригнувся й, випустивши руку Консуело, швидко пішов уперед, потім раптом зупинився й повернувся назад зі словами:
— Як ви помилилися, Консуело: ця людина ні єдиною рисочкою не нагадує… — Він так і не був у змозі вимовити ім'я Зденка. Вигляд у нього при цьому був страшенно схвильований.
— Однак вам самому спершу теж так здалося, — заперечила Консуело, уважно стежачи за ним.
— Я дуже короткозорий, але мені варто було б пам'ятати, що така зустріч неможлива.
— Неможлива? Виходить, Зденко дуже далеко звідси?
— Досить далеко, щоб вам не боятися його божевілля.
— Чи не можете ви мені пояснити, звідки в нього взялася ця раптова ненависть, після того як він виявляв мені таку симпатію?
— Я вже говорив вам, що це найшло на нього після сну, який він бачив напередодні вашої появи в підземеллі. Йому приснилося, начебто ми з вами підходимо до вівтаря й ви даєте мені слово стати моєю дружиною, і в цей час ви раптом заспівали наш старовинний чеський гімн — та так голосно, що затремтіла вся церква. І начебто, поки ви співали, я, все більше й більше бліднучи, провалювався крізь підлогу церкви й нарешті, мертвий, був похований в усипальниці наших предків. Тоді нібито ви, поспішно скинувши весільний вінок, штовхнули ногою плиту, яка відразу й прикрила мене, а самі пустилися танцювати на погребному камені, виспівуючи невідомою мовою незрозумілих пісень із виразом найнеприборканішої, найлютішої радості. Розлючений, він кинувся на вас, але ви зникли, немов дим, і тут він прокинувся, страшенно озлоблений, обливаючись холодним потом. Його крики та прокльони так голосно лунали під зводами келії, що я теж прокинувся. Мені коштувало великих зусиль змусити його розповісти свій сон і ще важче було переконати в тому, що сон цей не може ніяк вплинути на мою долю. Мені було особливо важко переконати в помилковості його думки, бо я сам був у страшенно збудженому, хворобливому стані, а також тому, що доти ніколи не намагався цього робити, оскільки він вірив у свої видіння та сни. Одначе наступного дня після цієї неспокійної ночі мені здалося, що він або зовсім забув про цей сон, або перестав надавати йому значення, бо більше не згадував про нього, і коли я попросив його піти поговорити з вами про мене, він не чинив ніякого опору. Йому, мабуть, ніколи навіть на думку не спадало, що ви захочете і зможете розшукати мене тут, і його божевілля прокинулося, тільки коли він побачив, що ви зважилися на це. У всякому разі, він не говорив мені про свою ненависть до вас до тієї хвилини, поки ми, повертаючись із вами з келії, зустріли його в підземній галереї. Тут він лаконічно сказав мені по-чеському, що має намір і вирішив позбавити мене вас (це його справжній вислів), знищивши вас при першій же зустрічі на тій підставі, що ви бич мого життя й що у ваших очах він читає мій смертний вирок. Пробачте, що я передаю вам його божевільні слова, і зрозумійте тепер, чому мені було необхідно прибрати його й від вас і від себе. Не будемо більше говорити про це, благаю вас: тема ця мені дуже важка. Я любив Зденка, як своє друге «я». Його божевілля до того злилося з моїм і ототожнилося, що в нас були ті самі думки, ті самі бачення, навіть фізичні страждання в нас бували однакові. Він був більш наївний і, отже, більше поет, аніж я; у нього був більш рівний характер, і в той час як мені являлися жахливі й грізні примари, він завдяки своїй більш м'якій і більш спокійній натурі бачив тихі й смутні. Основна відмінність між нами полягала в тому, що мої напади повторювалися час від часу, а його екзальтований стан був постійним. Я то бував охоплений божевіллям, то ставав безпристрасним, сумовитим глядачем свого нещастя, тоді як він жив немов у світі мрій, де всі зовнішні предмети прибирали символічні образи. І це марення було завжди таке сповнене любов'ю й ніжністю, що у хвилини мого просвітління (звичайно, найболісніші для мене) мені був воістину необхідний, аби пожвавити й примирити мене з життям, тихий, але винахідливий безумець Зденко.
— О друже мій, — вирвалося в Консуело, — ви мали б ненавидіти мене, і я сама себе ненавиджу за те, що позбавила вас такого дорогоцінного, відданого друга. Але хіба не настав час скінчити із цим вигнанням? Я думаю, що буйство його вже пройшло…
— Пройшло… імовірно… — мовив із гіркою, загадковою посмішкою Альберт, наголошуючи на слові «імовірно».
— Так чому ж, — вела далі Консуело, намагаючись відігнати думку про смерть Зденка, — чому ви не прикличете його назад? Запевняю вас, я не буду його боятись, і нам удвох, напевно, вдалося б змусити його забути своє упередження проти мене…
— Не говоріть цього, Консуело, — сумовито зупинив її Альберт, — повернення його неможливе. Я пожертвував своїм кращим другом, тим, хто був моїм супутником, моїм служником, моєю опорою, хто був для мене завбачливою, невтомною матір'ю й у той же час простодушною, неосвіченою та слухняною дитиною. Він піклувався про всі мої потреби, про всі мої жалюгідні, безневинні задоволення. Він захищав мене від самого себе, коли на мене находили напади розпачу, і силою або хитрістю затримував мене в підземеллі, якщо бачив, що у світі живих, у товаристві інших людей я не в змозі зберегти ні своєї гідності, ні життя. Жертву цю я приніс без оглядки й каяття, тому що я мусив так вчинити, оскільки ви, що безбоязно зустріли небезпеки підземелля, ви, що повернули мені розум і свідомість моїх обов'язків, — ви стали для мене більш дорогоцінною й більш священною, ніж сам Зденко.
— Альберте, це омана, а може, і блюзнірство! Не слід порівнювати одну хвилину мужності з відданістю цілого життя!
— Не думайте, що я вчинив так під впливом егоїстичної, дикої любові. Таку любов я зумів би заглушити у
