Консуело - Жорж Санд

— Ви анітрохи не втомили мене, — відповіла, лагідно всміхаючись, Консуело, — і я дуже рада дізнатися, що не вступила в союз із ворогом роду людського, вдавшись одного разу вночі до привітання лолардів.

— Ви, виявляється, дуже інформовані щодо цього, — зауважив Альберт і знову заходився пояснювати їй піднесений зміст тих великих істин, називаних єретичними, які були поховані під несумлінними обвинуваченнями й вироками софістів католицизму. Усе більше й більше надихаючись, він розповів їй про свої дослідження, міркування, похмурі фантазії, що довели його самого до аскетизму й марновірства в часи, які здавалися йому значно віддаленішими, ніж вони були насправді. Намагаючись зробити свою сповідь якомога більш зрозумілою і простою, він досяг дивовижної ясності викладу, говорив про себе з такою щирістю, з такою безпристрасністю, буцім ішлося про іншу людину, і торкався слабкостей і хворобливих явищ свого розуму так, начебто давно вилікувався від цих небезпечних нападів. Він висловлював свої думки з такою розважливістю, що, відкинувши питання про час, який, очевидно, був утрачений для нього (він каявся, наприклад, у тому, що колись уявляв себе Яном Жижкою, Вратиславом[167], Подебрадом та іншими героями минувшини, зовсім забуваючи, що за півгодини перед тим упадав у таку ж оману), Консуело не могла не бачити в ньому людини видатної та освіченої; ніхто з тих, із ким їй доводилося зустрічатись дотепер, не висловлював більш великодушних, а отже, і більш справедливих поглядів.

Мало-помалу увага й інтерес, що блискали в очах молодої дівчини, її кмітливість, подиву гідна здатність засвоювати абстрактні ідеї так надихнули Рудольштадта, що мова його зазвучала ще переконливіше, ще яскравіше. Консуело, після кількох запитань і заперечень, на які він зумів удало відповісти, вже не думала про задоволення своєї природної допитливості, а тільки перебувала в якомусь захопленому здивуванні, що вселяв їй Альберт. Вона забула всі тривоги, пережиті за цей день: і Андзолето, і Зденка, і кістки мерців, що лежали перед її очима. Якісь чари заволоділи нею: мальовниче місце, де вона перебувала, ці кипариси, страшні скелі й похмурий вівтар здались їй при тремтячому світлі смолоскипів якоюсь подобою чарівного Елізіуму[168], де блукали священні й величні видіння. Хоча вона й не спала, але її розум, підданий напруженню, занадто сильному для її поетичної натури, був ніби приспаний. Уже не слухаючи того, що говорив Альберт, вона поринула в солодкий екстаз, зворушуючись при думці про сатану, якого він щойно зобразив як велику, невизнану ідею, а її артистична уява намалювала його у вигляді красивого, стражденного, блідого образу, рідного брата Христа, що схилився над нею, дочкою народу, знедоленою дитиною світової родини. Раптом вона помітила, що Альберта вже немає коло неї, що він більше не тримає її руки, перестав говорити, а стоїть за два кроки біля вівтаря й грає на свош скрипці мелодію, що одного разу так вразила й зачарувала її.

Розділ 55

Спочатку Альберт зіграв на своїй скрипці старовинні пісні невідомих у нас і забутих у Чехії авторів, які перейшли до Зденка від його предків і які молодий граф записав після тривалих зусиль і дум. Він так перейнявся духом цих творів, на перший погляд диких, але глибоко зворушливих й істинно прекрасних своєю серйозною і ясною манерою, і так засвоїв їх, що міг довго імпровізувати на ці теми, доповнюючи їх власними варіаціями, схоплюючи й розвиваючи основну тему твору, але не піддаючись надмірно своєму особистому натхненню, а зберігаючи завдяки майстерному та вдумливому тлумаченню своєрідний, суворий і проникливий характер цих старовинних наспівів. Консуело хотіла було запам'ятати ці дорогоцінні зразки полум'яного народного генія старої Чехії, але це їй не вдавалося, почасти через мрійливий настрій, у якому вона перебувала, почасти через невизначеність цієї музики, чужої її слуху.

Є музика, яку можна назвати природною, тому що вона є плодом не науки й не роздумів, а натхнення, що не піддається суворим правилам чи умовностям. Така народна музика, переважно музика селян. Скільки чудових пісень народжується й умирає серед них, так і не удостоївшись точного запису й не діставши остаточного відображення у вигляді певної теми! Невідомий артист, який імпровізує просту баладу, охороняючи свої череди або йдучи за плугом (а таких іще чимало навіть у країнах, які здаються найменш поетичними), рідко коли зуміє запам'ятати й тим більше записати свої скороминущі думки. Від нього ця балада переходить до інших музикантів, таких же дітей природи, як і він сам, а ті переносять її від села до села, від хати до хати, причому кожний змінює її згідно зі своїм обдарованням. Ось чому ці пастуші пісні й романси, такі чарівні своєю наївністю та глибиною почуття, здебільшого втрачаються й рідко живуть більше ста років у пам'яті народу. Вчені музиканти не дуже піклуються їх збирати. Більшість нехтує їх, не маючи достатньо ясного розуміння й піднесеного почуття, інших же відштовхує те, що майже неможливо знайти справжню первісну мелодію, яка, може, вже не існує й для самого автора і яку, зрозуміло, ніколи не визнавали остаточною й незмінною численні її виконавці. Одні змінювали її через своє неуцтво, інші розвивали, прикрашали й поліпшували її завдяки своїй перевазі, тому що вивчення мистецтва не заглушило в них безпосередності сприйняття. Вони й самі не усвідомлювали, що перетворили первісний твір, а їхні простодушні слухачі теж не помічали цього. Селянин не досліджує й не порівнює. Якщо небо створило його музикантом, він співає як птах — подібно до солов'я, що без утоми імпровізує, хоча основні елементи його співу, які варіюються без кінця, залишаються незмінними. Плодовитість народного генія безмежна. Йому не потрібно записувати свої шедеври, — він творить без відпочинку, подібно до землі, ним оброблюваної; він творить щогодини, подібно до природи, яка його надихає.

У серці Консуело була й чистота, і поезія, і чуйність — словом, усе, що потрібно, аби розуміти й палко любити народну музику. У цьому також виявлялася велика артистка, і засвоєні нею наукові теорії не вбили в її таланті ні свіжості, ні м'якої ніжності — цих скарбів натхнення та юності душі. Бувало, вона не раз потай од Порпори зізнавалась Андзолето, що деякі балади рибалок Адріатичного моря набагато більше говорять її серцю, ніж усі високі твори падре Мартіні чи маестро Дуранте, разом узяті. Іспанські пісні й болеро, що виконувались її матір'ю, були для неї джерелом поезії, звідки