Консуело - Жорж Санд
Піддавшись надзвичайній тузі, Консуело сіла на скелю й почала пильно дивитися на пісок стежки, немов сподіваючись виявити на ньому сліди босих ніг матері. Вівці, які бродили тут, залишили на колючому чагарнику клаптики своєї вовни. Ця рудувато-коричнева вовна жваво нагадала Консуело грубе сукно, з якого був зроблений материнський плащ, який так довго рятував її від холоду й сонця, від пилу й дощу. Вона пам'ятала, як він потім, перетворившись на лахміття, поступово розсипався на їхніх плечах.
«І ми теж, — говорила вона собі, — були бідолашними бродячими вівцями й так само, як вони, залишали на придорожніх колючках жмути свого лахміття; але ми несли із собою гордовиту любов до волі й уміли нею користуватися».
Заглиблена в ці мрії, Консуело не відривала очей від укритої жовтим піском стежки, що красиво звивалася по пагорбу серед зелених ялин і темного вересу й, розширюючись на дні долини, вела на північ.
«Що може бути прекраснішим за дороги! — думала Консуело. — Це символ діяльного, сповненого розмаїтістю життя. Скільки веселих думок будять у мені примхливі вигини цієї стежки. Я не пам'ятаю місць, по яких вона звивається, а тим часом колись, безсумнівно, ходила по них. Але які чудесні, мабуть, ці місця в порівнянні з похмурою фортецею, що вічно спить на своїх непорушних стрімчаках! Наскільки цей матово-золотистий пісок і вогненно-золотий терник, який кидає на нього свою тінь, наскільки все це привабливіше прямих алей і манірних буків гордовитого, холодного парку! Варто мені тільки глянути на ці довгі, як під лінійку проведені алеї, і я вже почуваю втому. Для чого рухати ногами, коли й так уже все видно як на долоні! Інша справа — дорога, що вільно біжить уперед і зникає в лісах! Вона вабить і притягує своїми вигинами, своїми таємницями. До того ж по цій дорозі ходять усі люди, вона належить усьому світу. У неї немає хазяїна, що закриває й відкриває її за своїм бажанням. Не тільки багатий і сильний може м'яти квіти, що ростуть на узбіччі, та вдихати їхній аромат — кожний птах може вити своє гніздо в гілках її дерев, кожний бурлака може покласти свою голову на її камені. Ні стіна, ні частокіл не закривають обрію, — спереду лише безмежний небесний простір і, наскільки сягає око, дорога — земля волі. Поля, ліси, розташовані праворуч і ліворуч, належать хазяям, а дорога — тому, у кого нічого немає, крім неї! Але зате як же він її любить! Найостанніший жебрак — і той почуває до неї непереборну ніжність. Нехай споруджують для нього лікарні, розкішні, як палаци, вони здаватимуться йому темницею. Його поезією, його мрією, його пристрастю завжди буде велика дорога. О матінко, матінко! Ти це знала й постійно повторювала мені про це. Чому не можу я воскресити твого праху, що спочиває так далеко звідси, під водоростями лагун! Чому не можеш ти знову взяти мене на свої сильні плечі й віднести туди, де кружляє ластівка над синіючими пагорбами, де спогад про минуле й жаль про втрачене щастя не можуть наздогнати артиста-непосиду, що мчить швидше за них, і де щодня нові обрії, новий світ встають між ним і ворогами його волі! Бідолашна мати, чому ти більше не можеш ні пестити мене, ні зривати на мені своє серце, обсипаючи мене то поцілунками, то ударами, подібно до вітру, що то пестить, то згинає молоде колосся в полі, аби знову підняти й знову зігнути його за своєю забаганкою. Твоя душа була сильніша за мою, і ти вирвала б мене не добром, так силоміць із тенет, у яких я все більше й більше заплутуюся».
Заглиблена в ці п'янкі, але сумні мріяння, Консуело раптом почула голос, який змусив її так здригнутися, начебто до її серця доторкнулися розпеченим залізом. То був чоловічий голос, що долинав із глибини віддаленої лощини і наспівував венеціанською говіркою пісню «Луна», один із найоригінальніших творів Кьодзетто. Чоловік співав неповним голосом, і подих його, очевидно, переривався ходьбою. Проспівавши навмання одну фразу, немов бажаючи розігнати дорожню нудьгу, він починав із кимось розмовляти, потім знову починав співати, по кілька разів повторюючи ту ж модуляцію, ніби для вправи, і все наближався до того місця, де нерухома й тремтяча Консуело вже була близька до непритомності. Розібрати, про що говорив мандрівник зі своїм супутником, вона не могла: вони були ще занадто далеко; бачити мовців було теж неможливо, — виступ скелі закривав ту частину лощини, по якій вони йшли. Але як могла вона не впізнати миттєво цього голосу, так добре їй знайомого, як могла не впізнати пісні, якої сама навчила свого невдячного учня, змушуючи його стільки разів повторювати її!
Нарешті, коли обоє невидимих мандрівників підійшли ближче, вона почула, як один із них (цей голос був їй незнайомий) сказав ламаною італійською мовою, із сильним місцевим акцентом:
— Агов, синьйоре! Синьйоре! Не ходіть туди, там коням не пройти, та й мене випустите з уваги; ідіть за мною вздовж гірської річки. Бачите дорогу? Ось вона перед нами, а ви пішли стежкою для пішоходів.
Голос, настільки добре знайомий Консуело, став начебто віддалятися, затихати, але незабаром вона знову почула, як він запитував, чий це чудовий замок видно на тому березі.
— Замок Різенбурґ, або замок Велетнів, — пояснив його супутник, бувалий провідник.
Через якийсь час провідник показався біля підніжжя пагорба, ведучи за вуздечку двох змилених коней. Погана дорога, розмита незадовго перед цим гірською річкою, змусила вершників зійти з коней. Мандрівник ішов позаду — на деякій відстані, і нарешті Консуело, перегнувшись над скелею, що її закривала, побачила його. Він ішов до неї спиною, до того ж дорожній костюм так змінив не тільки його постать, але й саму ходу, що Консуело, не почувши голосу, мабуть, не впізнала б його. Але от він зупинився, розглядаючи замок, зняв свого крислатого капелюха і витер хусткою лице. Хоча Консуело дивилася на нього здалеку і зверху, але відразу ж упізнала ці густі золотаві кучері, впізнала звичний
