Консуело - Жорж Санд
Тут Консуело, яка весь час говорила з Альбертом по-іспанськи, розповіла йому небагатьма словами про свою зустріч із його «миролюбним» Зденком, про те, як він намагався поховати її заживо, що й було б виконано ним, якби вона не здогадалася приборкати його дивним єретичним привітанням. Холодний піт виступив на чолі Альберта, коли він довідався про ці неймовірні подробиці; слухаючи Консуело, він не раз кидав на Зденка грізні погляди, мовби збираючись знищити його. Помітивши це, Зденко почав дивитися на нього зухвало і презирливо. Консуело тремтіла, боячись, як би ці два безумці не накинулись один на одного. Для неї тепер було ясно, що, незважаючи на піднесений розум і витонченість почуттів, розум Альберта зазнав важких потрясінь, од яких, мабуть, ніколи не одужає повністю. Вона спробувала примирити двох безумців, ласкаво говорячи з обома, але Альберт підвівся і, подавши Зденкові ключі від свого таємного притулку, дуже холодно сказав йому кілька слів. Той негайно підкорився, взяв ліхтар і, виспівуючи незрозумілі пісні, вийшов.
— Консуело, — сказав Альберт, коли Зденко зник, — якби ця вірна тварина, що лежить біля ваших ніг, сказилася — так, так, якби мій бідолашний Цинабр мимоволі своєю люттю наразив на небезпеку ваше життя, мені довелося б його вбити. Повірте, рука моя не здригнулася б, хоча мені ніколи не доводилося проливати кров навіть тих істот, які стоять нижче за людину. Будьте ж спокійні, вам тепер більше не загрожує ані найменша небезпека.
— Про що ви говорите, Альберте? — запитала Консуело, стривожена цим несподіваним натяком. — Тепер мені нема чого боятися! Зденко все-таки людина, хоча людина, яка втратила розум зі своєї, а може, почасти і з вашої вини. Не говоріть ні про кров, ні про покарання! Ви зобов'язані повернути його на шлях істинний, вилікувати його, а не підтримувати його марення. А тепер ходімо! Я тремчу при думці, що розвидниться раніше, ніж ми встигнемо повернутися.
— Твоя правда, — мовив Альберт, знову рушаючи в дорогу. — Сама мудрість говорить твоїми вустами, Консуело. Моє божевілля виявилося заразливим для цього нещасного, і ти з'явилася вчасно, щоб відвести нас обох від безодні, куди ми з ним котилися. Зцілений тобою, я постараюся зцілити і Зденка… Але якщо це мені не вдасться, якщо його божевілля буде загрожувати твоєму життю, то, хоча Зденко й божа людина й ангельськи добра до мене, хоча він єдиний справжній друг, якого я мав досі на землі… будь упевнена, Консуело, я зумію вирвати його зі свого серця, і більше ти його ніколи не побачиш.
— Досить, досить, Альберте, — прошепотіла Консуело, вже не маючи сил після всіх пережитих жахів зазнавати ще нових. — Не зосереджуйте своїх думок на таких припущеннях! Я готова краще сто разів умерти, ніж внести у ваше життя необхідність такого вчинку й довести вас до такого розпачу.
Але Альберт не слухав її; здавалося, він зовсім втратив розум. Він уже не пам'ятав, що її треба підтримувати, не зауважував, що вона хитається від утоми й ледве не падає на кожному кроці. Цілком поглинений думками про небезпеку, пережиту нею заради нього, з жахом малюючи собі все це, охоплений якимось захоплено-вдячним почуттям, він мчав уперед, щось уривчасто вигукуючи й не звертаючи уваги на те, що вона ледве пересувається за ним.
У цьому розпачливому стані Консуело згадала про Зденка, що був позаду і міг повернутися, згадала про потік, який він усе ще, так би мовити, тримав у своїх руках і який міг знову спустити в ту мить, коли вона, позбавлена допомоги Альберта, почала б сама підніматися до водойми, — тому що Альберт, у полоні якогось нового марення, думав, що вона йде попереду, і, несучись за цією оманною примарою, залишав її в мороці. Це було занадто для жінки, навіть для такої, як Консуело. Цинабр біг так само швидко, як і його хазяш, він щодуху мчав уперед, несучи в зубах ліхтар. Свій же ліхтар Консуело залишила в притулку Альберта. Дорога раз у раз повертала, внаслідок чого світло щохвилини зникало. Наткнувшись потемки на якийсь виступ, Консуело впала й не мала сили підвестися. Смертельний холод охопив її. Ще одна страшна думка промайнула в її мозку: імовірно, Зденко одержав наказ через певний час відкрити шлюзи, щоб, напустивши воду, сховати сходи й вихід із колодязя; навіть незалежно від своєї ненависті до неї, він мав за звичкою виявити цю необхідну обачність.
«Отже, тепер кінець! — подумала Консуело, марно силкуючись повзти. — Я жертва невблаганної долі! Мені не вийти із цього фатального підземелля, очам моїм не побачити більше денного світла!..»
Уже завіса, густіша від мороку, що обступав її, почала заволікати їй погляд, руки задубіли, якась апатія, схожа на останній передсмертний сон, заглушила страх… І раптом вона відчула, як чиїсь могутні руки піднімають її, стискають, несуть у напрямку до колодязя… чиїсь палаючі груди тремтять біля самих її грудей, зігріваючи її; чийсь дружній, ласкавий голос шепоче їй ніжні слова. Цинабр стрибає перед нею з хитним ліхтарем. Це Альберт, схаменувшись, несе, рятує її із пристрастю матері, що втратила було й знову знайшла свою дитину. За три хвилини вони дійшли до каналу, з якого щойно зійшла вода, досягли арки й сходів колодязя. Цинабр, який звик до цього небезпечного підйому, кинувся вперед, немов боячись, що перешкодить хазяїнові, плутаючись під його ногами. Альберт, тримаючи однією рукою Консуело, а іншою хапаючись за ланцюг, піднявся гвинтовими сходами у той момент, коли вода вже вирувала на дні колодязя. Ця небезпека була не меншою за інші, перенесені нею раніше, але Консуело вже не відчувала страху. Альберт взагалі мав таку фізичну силу, перед якою сила Зденка здавалася іграшковою, а в цю хвилину, під впливом неймовірного збудження, сила ця стала просто надприродною. Коли при світлі світанкової зорі він опустив свою дорогоцінну ношу на закрайок колодязя, Консуело нарешті полегшено зітхнула і, відірвавшись од задиханих грудей Альберта, витерла його високе спітніле чоло своїм шарфом.
— Друже, — ніжно сказала вона, — якби не ви, я була б мертва; ви відплатили за все, зроблене мною для вас; я почуваю зараз вашу втому більше, ніж ви самі, і мені здається, що на вашому місці я б
