Консуело - Жорж Санд
— Альберте, — мовила вона нарешті, підводячи на нього погляд і читаючи в його очах болісне та тривожне очікування. — Ви не знаєте мене, якщо пропонуєте настільки невідповідну для мене роль. Тільки жінка, здатна зловживати цією роллю, могла б на неї погодитись. Я не кокетка, не горда, не вважаю себе марнолюбною, і в мені немає ні найменшої схильності панувати. Ваша любов була б для мене утішною, якби я могла розділити її; і якби я любила вас, то зараз же сказала б вам про це. Я знаю, що засмучую вас, іще раз повторюючи, що це не так, знаю, що говорити такі речі людині у вашому становищі — жорстоко, і вам варто було б позбавити мене необхідності вимовити ці слова, але так велить мені совість, хоч як це мені важко і хоч як це надриває моє серце. Пожалійте мене: я змушена засмутити, може, навіть образити вас у ту саму хвилину, коли я готова віддати життя, щоб повернути вам щастя та здоров'я.
— Я знаю це, шляхетна дівчино, — відповів Альберт зі смутною посмішкою. — Ти така добра, така великодушна, що здатна віддати життя за останнього з людей, але совість твоя — я знаю й це — ні для кого не піде на поступки. Не бійся ж скривдити мене, виявивши непохитність, якою я захоплююсь, і стоїчну холодність, яка поєднується в тебе із найзворушливішою жалістю. Засмутити мене ти не можеш, Консуело: адже я не помилявсь, я звик до наижорстокіших страждань, я знаю, що приречений в житті на найболісніші жертви. Не поводься ж зі мною, як із людиною слабкою, як із юнаком без серця й самолюбства, повторюючи те, що я вже знаю, — бо я знаю, що ти мене ніколи не полюбиш. Мені відоме все твоє життя, Консуело, хоч і не знаю ні твого імені, ні твоєї родини, ніяких подробиць твого земного існування. Я знаю лише історію твоєї душі, а решта не цікавить мене. Ти любила, ще любиш і завжди любитимеш істоту, про яку я нічого не знаю, не хочу знати й у якої я не буду тебе оспорювати, хіба тільки ти сама накажеш мені це. Але знай, Консуело, ніколи ти не будеш належати ні йому, ні мені, ні самій собі. Бог підготував тобі особливу долю. Довідатися й передбачати її обставини я не прагну, але знаю мету й кінець її. Раба й жертва своєї великої душі, ти не дістанеш у цьому житті іншої нагороди, крім свідомості своєї сили й відчуття своєї доброти; нещасна в очах оточення, ти, незважаючи ні на що, будеш найспокійнішою, найщасливішою з усіх людських істот, тому що завжди будеш найсправедливішою і кращою між ними. Тому що жалості достойні лише злі й підлі люди, дорога сестро; і поки людина буде несправедлива і сліпа, правильні будуть слова Христа: «Блаженні гнані, блаженні ті, що плачуть, і ті, що надриваються в праці».[142]
Сила й велич, що сяяли на високому й шляхетному чолі Альберта, справили на Консуело таке надзвичайне враження, що, забувши про свою роль гордої володарки й суворого друга, вона відчула себе під владою цього чоловіка, натхненого вірою й ентузіазмом. Ледь тримаючись на ногах од утоми та хвилювання, вона опустилася на коліна й, склавши руки, почала гаряче молитися вголос:
— О Господи, якщо ти вклав це пророцтво у вуста святого, нехай звершиться воля твоя й нехай буде вона благословенна! У дитинстві я благала тебе дарувати мені щастя суєтне, сповнене веселощів, а ти підготував мені таке суворе і тяжке, якого я не могла осягнути. Зроби ж, Господи, щоб очі мої розкрилися й серце скорилося. Доля моя, що здавалася мені настільки несправедливою, помалу розкривається перед моїми очима, і я зумію, о Господи, примиритися з нею, просячи в тебе тільки того, чого кожна людина вправі чекати від твоєї любові й справедливості: віри, надії й милосердя.
Молячись так, Консуело відчула, як сльози полилися в неї з очей. Вона не намагалась їх стримувати. Після стількох хвилювань, після всього пережитого ця криза була для неї благодійною, хоча й послабила її ще дужче. Альберт молився й плакав разом з нею, благословляючи свої сльози, які так довго проливалися на самоті й нарешті змішалися зі слізьми великодушної та чистої істоти.
— А тепер, — сказала Консуело, підводячись із колін, — досить думати про себе. Настав час зайнятись іншими та згадати про наші обов'язки. Я обіцяла вашим рідним повернути вас. Вони в цілковитому розпачі, моляться за вас і плачуть, як за померлим. Чи хочете ви, дорогий Альберте, повернути їм радість і спокій? Чи хочете ви піти за мною?
— Уже? — з гіркотою вигукнув молодий граф. — Уже розлучитися! Так швидко покинути цей священний притулок, де з нами лише Бог, покинути цю келію, що стала мені дорогою відтоді, як у ній з'явилася ти, покинути це святилище щастя, що його, можливо, я ніколи вже не побачу, — покинути заради того, щоб повернутися в холодне, брехливе життя, сповнене умовностей і забобонів! О ні, душе моя, життя моє! Ще один день, який для мене дорівнює цілому століттю блаженства! Дай мені забути, що існує світ неправди та несправедливості, що переслідує мене, як лиховісний сон; дай мені не одразу, а поступово повернутися до того, що вони називають розумом. Я ще не почуваю в собі досить сил, аби терпіти видовище їхнього сонця і їхнього божевілля. Мені треба ще споглядати тебе, слухати твій голос. Притому я ніколи ще не залишав так раптово, без довгого роздуму, свій притулок — притулок і жахливе та благодійне для мене, страшне й рятівне місце спокути, куди я втікаю без
