Консуело - Жорж Санд

— Ви запитуєте в мене таємницю мого життя, зміст моєї долі, але ви знаєте це краще за мене, Консуело! Я від вас чекав розкриття моєї сутності, а ви мені задаєте запитання. О! Я вас розумію: ви хочете змусити мене висповідатися, покаятися й прийняти непохитне рішення, що допомогло б мені восторжествувати над самим собою. Я готовий вам коритись. Але я не можу в одну мить пізнати себе, розібратися в собі й змінитися. Дайте мені кілька днів або хоча б годин на те, щоб я міг з'ясувати для вас і для себе самого, божевільний я чи володію своїм розумом. Та ба! та ба! — і те й інше вірно. І моє нещастя в тім, що в мене на цей рахунок немає ніяких сумнівів! Але от чого я ще не знаю в цю хвилину: чи йду я до цілковитої втрати розуму й волі, чи здатний упоратися з демоном, який у мене вселився. Згляньтеся наді мною, Консуело! Я весь іще під владою хвилювання, що сильніше за мене. Я не пам'ятаю того, що говорив вам, я не усвідомлюю, скільки часу ви тут; я не розумію, як можете ви бути тут, якщо Зденко не захотів привести вас сюди; я не знаю навіть, у якому світі витали мої думки, коли ви з'явилися переді мною. На жаль, мені невідомо, скільки століть перебуваю я в цьому ув'язненні, відчуваючи нечувані страждання й борючись із посланим мені нещастям. Коли ці страждання проходять, я вже нічого не пам'ятаю. У мене залишається тільки страшна втома, заціпеніння, якийсь страх, який я хотів би прогнати… Консуело, дайте мені забутися хоча б на кілька митей! Мої думки проясняться, язик розв'яжеться! Я обіцяю вам це, присягаюся! Захистіть мене від сліпучого світла дійсності! Воно так довго було сховане од мене в цій жахливій пітьмі, що очі мої не в змозі відразу витримати його. Ви наказали мені зосередити все життя в серці, жити тільки серцем. Так, ви мені це сказали, і моя свідомість і пам'ять живуть лише з тої миті, як ви заговорили зі мною. Ваші слова внесли ангельський спокій у мою душу. Серце моє тепер живе повним життям, але розум мій іще дрімає. Я боюся говорити вам про себе, тому що можу заплутатись у своїх думках і знову налякати вас своїм маренням. Я хочу жити тільки почуттям, але це життя мені невідоме; воно могло б стати для мене п'янким, якби я віддався йому без остраху, що ви будете мною незадоволені. Ах, Консуело, навіщо ви сказали мені, щоб я зосередив усе життя в моєму серці? Тепер я прошу вас, висловіться ясніше, дозвольте мені думати про вас, бачити й розуміти тільки вас… словом, любити вас. Боже мій! Я люблю! Люблю живу істоту, подібну до себе! Люблю її всіма силами своєї душі. Можу зосередити на ній весь свій запал, усю святість своєї любові! Мені цілком достатньо цього щастя, і я не настільки божевільний, аби вимагати більшого!

— Ну добре, дорогий Альберте! Нехай ваша змучена душа знайде собі заспокоєння в тихій, ніжній, братній любові. Бог — свідок, що ви можете любити мене так, нічим не ризикуючи й нічого не боячись. Я почуваю до вас гарячу дружбу, якесь схиляння, що їх не можуть похитнути ніякі дріб'язкові, пусті розмови й пересуди вульгарних людей. Ви зрозуміли завдяки якомусь божественному, таємничому натхненню, що життя моє розбите горем. Ви це сказали, і вища істина говорила вашими вустами. Я не можу любити вас іншою любов'ю, ніж любов'ю сестри; але не думайте, що в мені говорить лише милосердя, жалість. Щоправда, людинолюбство й співчуття дали мені мужність прийти сюди, але почуття симпатії й особлива повага до ваших душевних якостей дають мені сміливість і право говорити з вами так, як я говорю. Раз назавжди відмовтеся від омани щодо вашого почуття: ніколи не говоріть мені ні про любов, ні про шлюб. Моє минуле, мої спогади унеможливлюють любов між нами, а різниця в нашому стані робить такий шлюб неприйнятним, навіть принизливим для мене. Плекаючи такі мрії, ви перетворили б мою самовідданість на щось безрозсудне, майже злочинне. Я готова дати вам клятвену обіцянку бути вашою сестрою, вашим другом, вашою утішницею завжди, коли вам тільки захочеться відкрити мені свою душу, вашою доглядальницею, коли, страждаючи, ви будете похмурі й пригнічені. Заприсягніться, що бачитимете в мені тільки це й не будете любити мене інакше.

— Великодушна жінко, — мовив Альберт бліднучи. — Ти правильно розраховуєш на мою мужність і добре знаєш мою любов до тебе, позаяк домагаєшся від мене такої обіцянки. Я був би здатний збрехати вперше у житті, був би готовий принизитися до фальшивої клятви, якби ти цього зажадала. Але ти не зажадаєш цього, Консуело. Ти зрозумієш, що цим ти внесла б у моє життя нове страждання, а в мою совість — каяття, яке ніколи ще не оскверняло її. Не тривож себе думкою, якою любов'ю люблю я тебе, адже я й сам не усвідомлюю цього; знаю тільки, що не назвати це почуття любов'ю було б святотатством. Всьому іншому підкоряюсь: я приймаю твоє співчуття, твою турботу, твою доброту, твою тиху дружбу; я завжди говоритиму з тобою тільки так, як ти мені дозволиш; я не вимовлю жодного слова, яке може збентежити тебе; ніколи не гляну на тебе так, аби тобі довелось опустити очі; ніколи не доторкнуся до твоєї руки, якщо цей дотик тобі неприємний; я навіть не доторкнуся до краю твого одягу, якщо ти боїшся, що я можу осквернити його своїм подихом. Але ти помилятимешся, якщо ставитимешся до мене з недовірою; краще підтримай у мені це солодке збудження, — воно дає мені життя, а тобі нема чого його боятися. Я дуже добре розумію, що твою цнотливість злякали б слова любові, яку ти не хочеш розділити; я знаю, що з гордості ти відштовхнула б вияв пристрасті, яку ти не бажаєш ні будити, ні заохочувати. Заспокойся ж і безбоязно заприсягнися мені бути моєю сестрою й утішницею, а я даю тобі обітницю бути твоїм братом і слугою. Не жадай од мене більшого, — я буду скромний і ненав'язливий. Із мене досить, якщо ти знатимеш, що можеш наказувати й самовладно керувати мною… але не як братом, а як істотою, що віддалася тобі цілком і назавжди.

Розділ 45

Ці слова