Консуело - Жорж Санд
Консуело звернула увагу ще на те, що тут не було зброї. Незважаючи на пристрасть багатих мешканців тутешніх лісів до полювання й до розкішного мисливського знаряддя, необхідного для цієї розваги, в Альберта не було ні рушниці, ні ножа, і його старий пес не був навчений «великій науці», що пояснювало презирство й жалість, з якими барон Фрідріх завжди дивився на Цинабра. В Альберта була відраза до крові, й хоча, очевидно, він менше за інших користувався життям, одначе почував до нього безмежну, якусь навіть релігійну повагу. Він був не в силах позбавити життя найнікчемніше створіння й не міг бачити, коли на його очах робили це інші. Цікавлячись усіма природничими науками, він займався тільки мінералогією й ботанікою. Ентомологія вже здавалася йому занадто жорстокою наукою, і він ніколи не зміг би заради допитливості пожертвувати життям комахи.
Консуело знала про ці особливості Альберта і згадала про них, побачивши знаряддя його безневинних занять.
«Ні, мені нема чого боятися такої лагідної, мирної істоти, — сказала вона собі. — Це келія святого, а не притулок божевільного». Але чим більше вона заспокоювалася щодо його душевного стану, тим більше почувала себе збентеженою та сконфуженою. Вона майже готова була жалкувати, що тут не безумець і не вмираючий. Думка, що зараз вона з'явиться перед звичайним здоровим чоловіком, робила її все більш і більш нерішучою.
Вона постояла так декілька хвилин у роздумі, не знаючи, яким чином сповістити про себе, як раптом до неї долинули звуки якогось дивного інструмента. Це скрипка Страдіваріуса[140] співала чудову мелодію — величну, смутну, що видобувалася вірною і майстерною рукою. Ніколи ще Консуело не чула ні такої досконалої скрипки, ні віртуоза настільки простого й зворушливого. Мелодія була їй незнайома, але, судячи з дивних, наївних форм, вона вирішила, що цей наспів, мабуть, давніший від усього того, що їй було відомо зі старовинної музики. Вона слухала із захватом, і тепер їй стало ясно, чому Альберт так добре зрозумів її після першої проспіваної нею фрази… У нього було щире розуміння справжньої, великої музики. Він міг не бути вченим музикантом, не знати всіх блискучих прийомів цього мистецтва, але в ньому була іскра Божа, дар проникнення, любов до прекрасного. Коли він скінчив, Консуело, зовсім заспокоєна, почуваючи до нього ще більшу симпатію, ніж раніше, вже зібралася було постукати у двері — останню перешкоду, як раптом ці двері повільно відчинилися й перед нею з'явився молодий граф із поглядом, спрямованим у землю, тримаючи в опущених руках скрипку й смичок. Він був страшенно блідий, а волосся й костюм його перебували в такому безладді, якого Консуело ніколи ще не бачила. Його глибока замисленість, пригніченість, розгубленість рухів — усе говорило якщо не про розлад розуму, то у всякому разі про ослаблення волі. Він здавався одним із тих безмовних, позбавлених пам'яті примар, які, за повір'ям слов'ян, заходять уночі до будинків і там машинально, без змісту й мети, інстинктивно роблять те, що робили раніше в житті, причому не впізнають і не бачать ні своїх друзів, ні своїх служників, а ті або тікають, або мовчки, похоловши від жаху та здивування, дивляться на них.
Те ж саме відчула й Консуело, бачачи, що граф Альберт не помічає її, хоча вона й стояла від нього всього за два кроки. Цинабр підвівся й почав лизати руку хазяїна. Альберт щось по-дружньому сказав йому чеською, а потім, слідуючи поглядом за собакою, що підійшов, лащачись, до Консуело, перевів очі на ноги дівчини, взуті в цю хвилину майже так само, як ноги Зденка, й почав уважно їх розглядати; не підводячи голови, він вимовив рідною мовою кілька слів, яких вона не зрозуміла, але вони були схожі на прохання й закінчувались її ім'ям.
Виявивши його в такому стані, Консуело відчула, що її боязкість остаточно зникла. Сповнена жалю, вона тепер бачила в ньому тільки хворого зі змученою душею, який, не впізнаючи, усе-таки кличе її; і сміливо, довірливо поклавши руку на руку молодика, вона вимовила по-іспанськи своїм чистим, проникливим голосом:
— Консуело тут.
Розділ 43
Не встигла Консуело вимовити своє ім'я, як граф Альберт підвів очі й, подивившись на неї, відразу змінився в лиці. Він упустив на підлогу свою дорогоцінну скрипку з такою байдужістю, немов ніколи в житті не грав на ній, і склав руки з виглядом глибокого розчулення й шанобливої скорботи.
— Бідолашна моя Вандо, нарешті я бачу тебе в цьому місці вигнання й муки! — вигукнув він, так важко зітхаючи, що здавалося, груди його готові були розірватися. — Моя дорога, дорога й нещасна сестро, нещаслива жертво, відомщена мною занадто пізно! Я не зумів захистити тебе. О, ти знаєш, що лиходій, який тебе знеславив, загинув у муках і що рука моя безжалісно почервонилася кров'ю його спільників. Я пустив кров рікою біля проклятої церкви[141]. У кривавих потоках змив я безчестя твоє, моє й нашого народу. Чого ж хочеш ти ще, неспокійна й мстива душе? Часи запопадливості й гніву минули, тепер настали дні каяття й спокути. Жадай од мене молитов, сліз, але не крові. Віднині я почуваю до неї відразу й не хочу більше проливати її… Ні, ні, жодної краплі крові! Ян Жижка буде наповнювати свою чашу тільки невичерпними слізьми й гіркими риданнями!
Говорячи це, Альберт, із блукаючим поглядом, у крайнім збудженні, швидко кружляв навколо Консуело, із жахом відступаючи назад щораз, як вона поривалася перервати його дивне заклинання.
Консуело не довелося довго роздумувати, щоб зрозуміти, якого напрямку набуло марення молодого графа.
Вона чула багато розповідей про Яна Жижку й знала, що в цього грізного фанатика була сестра-черниця, що сестра ця ще до початку Гуситської війни померла в монастирі від сорому й горя, збезчещена одним мерзенним ченцем, і що потім усе життя Жижки було довгою, великою помстою за цей злочин. Очевидно, у цю хвилину Альберт, що з якоїсь незрозумілої асоціації повернувся до своєї пануючої ідеї й уявив, що він Ян Жижка, звертався до неї,
