Консуело - Жорж Санд

хід. Нехай цей шлях важкий і небезпечний, але у всякому разі там можна пройти, позаяк Зденко по ньому подорожував щоночі. Звичайно, надто важливо було мати при собі світло, і Консуело запаслася свічками, шматком заліза, губкою та кременем, щоб у разі потреби мати можливість викресати вогонь. Розповідь, чута нею від каноніси про облогу, витриману колись у замку Тевтонським орденом, вселяла їй переконання, що вона зможе підземним ходом добутися до Шрекенштейну. За словами Вінцеслави, у цих лицарів був у самій їхній трапезній колодязь, який живиться водою із сусідніх гірських джерел. Коли їхнім шпигунам треба було вийти для спостереження за ворогом, вода з колодязя випускалась, і вони проходили підземним ходом у підвладне їм село. Консуело пам'ятала, що, за місцевими переказами, село, розташоване на пагорбі, прозваному із часу пожежі Шрекенштейном, було підпорядковане фортеці Велетнів і під час облоги підтримувало з нею таємні зносини. Отже, завзято розшукуючи потайний хід, вона мала для цього серйозні підстави й міркувала цілком тверезо.

Вона скористалася відсутністю Зденка, щоб спуститись у водойму, але перед цим, ставши на коліна, доручила свою душу Богові й наївно перехрестилась, як тоді, за лаштунками театру Сан-Самуеле, перед своїм першим виходом на сцену; потім хоробро почала спускатися крутими гвинтовими сходами, відшукуючи в стіні ті точки опори, якими, як вона бачила, користувався Зденко, і намагаючись при цьому не дивитися вниз, аби не запаморочилася голова. Благополучно добувшись до залізного ланцюга й узявшись за нього, Консуело відчула себе більш упевнено, і в неї вистачило цілковитого самовладання заглянути на дно водойми. Там іще стояла вода, що схвилювало було Консуело, але зараз же в неї майнула думка, що, хоча водойма, можливо, й дуже глибока, вихід із підземелля, звідки з'являвся Зденко, мав бути недалеко від поверхні землі. Вона вже спустилася з п'ятдесятьох сходинок із тією спритністю й жвавістю, якої немає в дівиць, вихованих у вітальнях, але яка в дітей простолюдинів виробляється серед ігор і зберігається на все життя. Єдиною небезпекою, що їй загрожувала, було посковзнутися на вогких сходинках. Але Консуело заздалегідь знайшла в якомусь кутку старий крислатий капелюх, що його довго носив на полюванні барон Фрідріх, викроїла з нього підошви й підв'язала їх шнурками до своїх черевиків на зразок котурнів: в останню нічну екскурсію Зденка вона помітила таке пристосування на його ногах. На таких повстяних підошвах Зденко безшумно рухався коридорами замку, чому їй і здавалося, що він пливе подібно до тіні, а не крокує як людина. У давнину у гуситів було заведено перед раптовим нападом на ворога взувати таким чином не тільки своїх шпигунів, але навіть і коней.

Біля п'ятдесят другої сходинки Консуело побачила трохи ширшу кам'яну плиту й низьку стрілчасту арку. Не замислюючись, вона ввійшла в неї й, зігнувшись, пробралась у вузьку, низьку підземну галерею, надзвичайно міцно зроблену рукою людини й ще всю мокру від води, яка щойно спала. Хвилин п'ять вона йшла по ній, не зустрічаючи ніяких перешкод і не відчуваючи страху, як раптом позаду почувся слабкий шум. Може, це Зденко вже спускався, вирушаючи на Шрекенштейн, але вона була набагато попереду його й іще додала кроку, щоб небезпечний супутник не наздогнав її. Він ніяк не міг запідозрити, що вона йде попереду, тож йому нічого було поспішати, а поки він буде виспівувати свої жалібні пісні й бурмотіти свої нескінченні казки, вона встигне дійти до Альберта й опинитися під його захистом.

Одначе почутий нею шум став посилюватися — тепер він уже був схожий на гуркіт вод, що бурхливо несуться. Що ж могло трапитися? Чи не здогадався Зденко про її намір? Чи не відкрив він шлюзи, щоб затримати її й утопити? Але зробити це він міг, лише ввійшовши сюди сам, а він, безсумнівно, був за нею. Думка ця, однак, не дуже її заспокоїла. Зденко був здатний скоріше пожертвувати життям, потонути разом з нею, ніж допустити, щоб притулок Альберта було відкрито. На всьому своєму шляху Консуело не помітила ні заступа, ні шлюзу, ні каменя — нічого, чим можна було б затримати воду й потім спустити її. Вода могла бути тільки поперед неї, а тим часом шум чувся позаду, і він усе наростав, посилювався, наближався зі страшним гуркотом.

Раптом Консуело з жахом помітила, що галерея, замість того щоб підніматися, опускається — спочатку поступово, а потім усе крутіше й крутіше. Нещасна помилилася дорогою! Похапцем, через густу пару, що піднімалась із дна колодязя, вона не помітила іншої арки, значно ширшої, що була якраз напроти тієї, до якої вона ввійшла. Вона потрапила до каналу, що слугував стоком для вод колодязя, замість того щоб піднятися по іншому, котрий вів до резервуара або до джерела. Зденко, ідучи протилежною дорогою, преспокійно відкрив шлюзи: вода ринула водоспадом на дно колодязя й, наповнивши його до стоку, вже кинулася в галерею, по якій мчала розгублена, похолола від жаху Консуело. Незабаром і ця галерея, до якої надходив надлишок води, мала у свою чергу наповнитися. У міру наближення до безодні, куди мала ринути вода, спуск ставав усе крутішим. Іще секунда, ще мить — і канал буде затоплено. Звід, іще зовсім мокрий, говорив про те, що вода заповнює його доверху, що порятунку немає й, хоч як мчатиме нещасна втікачка, їй однаково не врятуватися від бурхливого потоку, що несеться за нею. Повітря вже витіснялося масою води, що наближалася зі страшним шумом. Від ядушливої спеки ставало важко дихати. Саме життя немов завмирало, душа наповнювалася жахом і розпачем. Уже гуркіт розлютованої води лунав зовсім близько від Консуело, вже рудувата піна, лиховісна передвісниця потоку, з'явилася на вимощеній підлозі галереї й випередила повільну, розгублену жертву.

Розділ 41

— О матінко! — вигукнула Консуело. — Розкрий мені свої обійми! О Андзолето, я так любила тебе! О Боже, винагороди мене в кращому житті!

Ледь із грудей Консуело встиг вирватися цей крик передсмертної туги, як вона спіткнулася й ударилася об непомічену перешкоду. Яка несподіванка! Яка милість Божа! Це були круті вузькі сходи, що піднімалися кудись нагору, і Консуело полетіла по них на крилах страху й надії. Звід нависає над самою головою; потік несеться, ударяється об сходи, по яких Консуело вже встигла вибігти, заливає перші десять сходинок, обдає по самі кісточки ноги дівчини, що швидко тікають від нього, й нарешті, досягши низького зводу, що залишився вже за Консуело, зі страшним шумом падає в глибокий резервуар, над яким на крихітному майданчику опинилась юна героїня, що добулася сюди поповзом,