Консуело - Жорж Санд

Нарешті вона пішла спати, але страшні кошмари терзали її всю ніч. Гарячковий стан її посилювався, але, ще сповнена сил і рішучості, вона не усвідомлювала цього, а тільки щохвилини прокидалася злякано, уявляючи, що вона все ще на приступках тих жахливих сходів і безсила на них піднятись, а вода під нею все прибуває й прибуває із глухим ревінням і блискавичною швидкістю.

За ніч вона так спала з лиця, що вранці всі це помітили. Капелан не міг утриматися, аби не шепнути канонісі, що ця «приємна й люб'язна особа», очевидно, несповна розуму. І добра Вінцеслава, яка не звикла бачити серед оточення стільки мужності й самовідданості, сама почала думати, що Порпоріна щонайменше дівчина досить екзальтована, нервова й легко піддається збудженню, — каноніса занадто покладалася на свої міцні, оббиті залізом двері та вірні ключі, що постійно бряжчали біля її пояса, щоб продовжувати вірити в появу й зникнення Зденка позаминулої ночі. Тому вона звернулася до Консуело з ласкавими й повними жалю словами, благаючи її не брати так близько до серця їхнього сімейного горя, подумати про своє здоров'я, у той же час намагаючись підтримати в дівчині надію на повернення Альберта, — надію, що, треба сказати, почала вже вмирати в глибині її душі.

Але вона була вражена й разом з тим обрадувана, коли Консуело з блискучими від захвату очима й радісною усмішкою, у якій проступала певна гордість, відповіла їй:

— Ви маєте рацію, що вірите в його повернення й чекаєте його, дорога синьйоро. Граф Альберт не тільки живий, але, сподіваюсь, і непогано почувається, позаяк у своєму притулку цікавиться улюбленими книгами й квітами. У цьому я переконана й можу вам надати докази.

— Що ви хочете сказати цим, дороге дитя моє? — вигукнула каноніса, піддаючись її впевненому тону. — Що ви дізналися?

Що ви відкрили? Заради самого Бога, говоріть, поверніть до життя нещасну родину!

— Скажіть графові Християнові, що його син живий і недалеко звідси. Це так само вірно, як те, що я люблю вас і поважаю.

Каноніса підхопилася, щоб бігти до брата, який іще не спускався до вітальні, але погляд і зітхання капелана утримали її на місці.

— Не будемо так необачно радувати мого бідолашного Християна, — мовила вона, також зітхаючи. — Знаєте, люба, якби ваші чудесні обіцянки не збулися, ми завдали б нещасному батькові смертельного удару!

— Ви сумніваєтеся в моїх словах? — запитала з подивом Консуело.

— Боронь боже, шляхетна Ніно! Але ви можете помилятися! На жаль, з нами самими це не раз траплялося! Ви говорите, люба, про докази. Чи не могли б ви надати їх нам?

— Не можу… або, скоріше, мені здається, що я не повинна цього робити, — з деякою зніяковілістю мовила Консуело. — Я розкрила таємницю, якій граф Альберт, безсумнівно, надає великого значення, але не вважаю себе вправі видати її без його згоди.

— Без його згоди! — вигукнула каноніса, нерішуче дивлячись на капелана. — Вже чи й справді бачила вона його?

Капелан ледве помітно знизав плечима, зовсім не розуміючи, як він терзає бідну канонісу своєю недовірою.

— Я його не бачила, — вела далі Консуело, — але незабаром побачу, і ви теж, сподіваюся, побачите. От чому я й боюся затримати його повернення своєю нескромністю, яка суперечить його волі.

— Нехай панує божественна істина у твоєму серці, великодушне створіння, і нехай промовляє вона твоїми вустами! — сказала розчулена каноніса, дивлячись на Консуело ніжно, але все-таки з деяким занепокоєнням. — Зберігай свою таємницю, якщо вона в тебе є, і поверни нам Альберта, якщо тобі до снаги це зробити! Одне можу сказати: якщо це здійсниться, я буду цілувати твої коліна, як зараз цілую твоє бідолашне чоло… вологе й гаряче, — додала вона, торкаючись губами прекрасного збудженого чола молодої дівчини й схвильовано дивлячись на капелана.

— Якщо вона й божевільна, — сказала Вінцеслава капеланові, тільки-но вони залишилися наодинці, — все-таки це ангел доброти, і мені здається, вона приймає наші страждання ближче до серця, ніж ми самі. Ах, отче мій! Над цим будинком тяжіє прокляття: тут кожного, у кого в грудях б'ється благородне серце, уражає божевілля, і наше життя минає у тому, що ми жаліємо тих, ким мали б захоплюватися.

— Я зовсім не заперечую добрих намірів юної іноземки, — заперечив капелан, — але розповідь її — марення, не сумнівайтеся в цьому, пані. Вона, очевидно, сьогодні вночі бачила вві сні графа Альберта й ось необережно видає нам свої сни за дійсність. Остерігайтеся збентежити благочестиву, покірливу душу вашого шановного брата такими порожніми, легковажними запевненнями. Може, не варто було б також занадто заохочувати й безрозсудну хоробрість синьйори Порпоріни… Це може призвести її до небезпек іншого ґатунку, ніж ті, котрим вона так сміливо йшла назустріч досі…

— Я вас не розумію! — із серйозним і наївним виглядом відповіла каноніса Вінцеслава.

— Дуже нелегко пояснити вам це… — мовив достойний пастир. — А все-таки мені здається, що якби таємне спілкування, зрозуміло, найчистіше, найбезкорисливіше, виникло між цією молодою артисткою та шляхетним графом…

— Ну й що ж? — запитала каноніса з подивом.

— Що ж? А чи не думаєте ви, пані, що увага й дбайливість, самі по собі досить безневинні, можуть за короткий час завдяки обставинам і романтичним ідеям вилитися в щось небезпечне для спокою й достоїнства молодої музикантки?

— Мені це ніколи не спало б на думку! — вигукнула каноніса, вражена цими міркуваннями. — Невже, отче мій, ви допускаєте, що Порпоріна може забути своє скромне, залежне становище й увійти в які-небудь стосунки з людиною, що стоїть настільки вище за неї, як мій племінник Альберт фон Рудольштадт!

— Граф Альберт фон Рудольштадт може сам мимоволі наштовхнути її на це, проповідуючи, що переваги народження й класу — одні лише порожні забобони.

— Знаєте, ви заронили в мою душу серйозне занепокоєння, — сказала Вінцеслава, у якій прокинулася фамільна гордість і марнославство, породжене походженням, — єдина її вада. — Невже зло вже зародилося в цьому юному серці? Невже в її хвилюванні, у прагненні розшукати Альберта не природжена великодушність, не прихильність до нас, а менш чисті мотиви?

— Хочу сподіватися, що поки цього ще немає, — відповів капелан, у якого була єдина пристрасть — розігрувати за допомогою своїх порад і суджень особливу роль у графській родині, зберігаючи при цьому видимість боязкої поваги й раболіпної покірності. — Але вам усе-таки треба, дочко моя, пильно стежити за подальшими подіями й увесь час пам'ятати про небезпеку. Ця важка роль якнайбільше підходить вам, адже небо нагородило вас обережністю й проникливістю.

Розмова ця дуже схвилювала канонісу й дала зовсім новий напрямок її тривогам. Немов забувши, що Альберт