Консуело - Жорж Санд

ще важче, коли вона згадала про причину, що викликала гнів Зденка. Тепер уже не було сумніву: її здогад про те, що Альберт переховується десь на Шрекенштейні, був справедливим. Але як ретельно й із якою підозрілістю оберігали Альберт і Зденко цю таємницю навіть од неї! Виходить, вони й для неї не робили винятку, виходить, вона не мала ніякого впливу на графа Альберта. Те натхнення, завдяки якому він назвав її своєю розрадою, символічна пісня Зденка, що прикликала її напередодні, зізнання, яке Альберт зробив ідіотові щодо ім'я Консуело, — усе це, виходить, було хвилинною фантазією, а не глибоким, постійним внутрішнім почуттям, що вказувало йому, хто його визволителька й утішниця. Навіть те, що він назвав її «Розрадою», вгадавши, як її звати, було, мабуть, простою випадковістю. Вона ні від кого не приховувала, що вона іспанка й володіє своєю рідною мовою ще краще, ніж італійською. І ось Альберт, захоплений її співом, не знаючи іншого слова, яке могло б сильніше виразити те, чого жадала його душа, чим була сповнена його уява, саме із цим словом звернувся до неї мовою, якою володів досконало і якої ніхто, крім неї, не розумів. Консуело й дотепер не тішила себе ніякими особливими ілюзіями на цей рахунок. Але в їхній своєрідній, дивній зустрічі відчувався мовби фатум, і її уяву було захоплено мимоволі.

Тепер усе було під сумнівом. Чи забув Альберт, переживаючи нову фазу екзальтації, той захват, який він відчув, побачивши її? Може, вона була вже неспроможна принести йому полегшення й порятунок? А можливо, Зденко, який здавався їй спочатку таким кмітливим, готовим усіляко допомогти Альбертові, був більш безнадійно божевільним, аніж їй хотілося б думати? Чи виконував він накази свого друга, чи зовсім забував про них, коли з люттю забороняв молодій дівчині підходити до Шрекенштейну й дошукуватись істини?

— Ну що? — запитала її тихенько Амалія, коли вона повернулася додому. — Вдалося вам бачити Альберта, який летить у хмарах заходу? Чи не змусите ви його потужними заклинаннями повернутися сьогодні вночі через димар?

— Можливо, — відповіла Консуело не без досади.

Уперше в житті самолюбство її було уражено. Вона вклала у свій задум стільки щирої самовідданості, стільки великодушного захоплення, що тепер страждала, бачачи, як насміхаються й знущаються з її невдачі.

Весь вечір вона була смутна, і каноніса, помітивши зміну, що сталась у ній, приписала її остраху, який відчувала Консуело, помітивши, що дала привід розгадати згубне почуття, котре зародилось у її серці.

Але каноніса прикро помилялась. Якби Консуело відчула який-небудь проблиск нової любові, у ній не було б ні тієї гарячої віри, ні тієї святої сміливості, які досі направляли й підтримували її. Навпаки, ніколи ще, мабуть, із такою гіркотою не переживала вона повернення своєї колишньої пристрасті, як тепер, коли героїчними подвигами і якимось фанатичним людинолюбством прагнула заглушити її.

Увійшовши ввечері до своєї кімнати, вона побачила на спінеті старовинну книгу із золотим обрізом, прикрашену гербом, у якій зараз же впізнала ту, що минулої ночі з кабінету Альберта виніс Зденко. Вона розкрила її на тому місці, де була закладка, і їй впали в око перші слова покаянного псалма: «De profundis clamavi ad te»[138]. Ці латинські слова було підкреслено, очевидно, свіжим чорнилом, тому що риска відбилася й на наступній сторінці. Консуело перегорнула всю книгу, що виявилася старовинною, так званою Кралицькою Біблією[139], виданою 1579 року, і ніде не знайшла більше ніякої вказівки, ніякої оцінки на полях, ніякої записки. Але хіба цей крик, який вирвався з безодні, так би мовити, з надр землі, не був сам по собі досить багатозначний і красномовний? Чому ж між наполегливим, певним бажанням Альберта й недавнім поводженням Зденка існувала така суперечність?

Консуело зупинилася на своєму останньому припущенні: Альберт, хворий і пригнічений, лежить у підземеллі під Шрекенштейном, а Зденко у своїй божевільній любові до нього не випускає його звідти. Може, граф — жертва цього божевільного, який по-своєму обожнює його і тримає молодика в полоні, дозволяючи лише зрідка глянути на світ Божий і виконуючи його доручення до Консуело; а потім, із якогось незрозумілого капризу або страху, сам же чинить опір їхньому здійсненню. «Ну що ж? — сказала собі Консуело. — Нехай я зустріну справжню небезпеку — я піду туди; нехай дурням і егоїстам здасться це смішним і безрозсудним — я все-таки піду, ризикуючи навіть бути ображеною байдужістю того, хто мене прикликає. Але як можна ображатись, коли він і справді не менш божевільний, аніж Зденко? Пожалівши їх обох, я лише виконаю свій обов'язок. Я корюся гласу Бога, що надихає мене, і його десниці, що притягає мене з нездоланною силою».

Гарячкове збудження, в якому вона перебувала останніми днями, що змінилося після злощасної зустрічі зі Зденком страшним занепадом духу, знову охопило її. Вона знову відчула приплив сил, душевних і фізичних. Приховавши від Амалії й книгу, і свій збуджений стан, і свій план, весело побалакавши з нею й давши їй заснути, Консуело вирушила до «Джерела сліз», захопивши із собою потайний ліхтар, що його вона роздобула ще вранці.

Прождала вона досить довго й через холод була змушена кілька разів заходити до кабінету Альберта, щоб хоч трохи зігрітись. У цій кімнаті була маса книг, але вони не стояли, як належить, на полках шаф, а були абияк звалені на підлозі посеред кімнати, ніби хтось кинув їх туди з презирством і відразою. Консуело зважилася заглянути в них. Майже всі вони були латинські, і вона могла тільки здогадуватися, що вони трактують про релігійні дискусії й видані або схвалені римською церквою. Вона намагалася було розібрати заголовки цих книг, як раптом почула очікуване клекотання води в колодязі. Прикривши свій ліхтар, вона кинулася туди, сховалася за кам'яний закрайок колодязя й стала чекати Зденка. Цього разу він не затримався ні у квітнику, ні в кабінеті… Він пройшов через обидві кімнати й вийшов із апартаментів Альберта, як довідалася потім Консуело, щоб подивитися й послухати біля дверей молитовні, а також біля дверей спальні графа Християна, чи молиться старий у своєму горі, чи спокійно спить. Цю дбайливість він часто виявляв із власної ініціативи, навіть не дістаючи на те наказів Альберта, як ми це побачимо далі.

Консуело не стала роздумувати, що робити. Усе було вирішено заздалегідь. Більше вона вже не сподівалася ні на розум, ні на доброзичливість Зденка; вона хотіла добутися до того, кого вважала бранцем, самотнім, позбавленим нагляду й догляду. Безсумнівно, між замком і Шрекенштейном існував тільки один підземний