Консуело - Жорж Санд

Консуело падає на останню сходинку; підтримувана інстинктом самозбереження, вона ще не знає, чи врятована вона, чи, може, шумливий водоспад — це нова небезпека, що загрожує їй, а холодні бризки, які обдають її волосся, — це розпростерта над нею крижана рука смерті.

Тим часом резервуар поступово наповнюється, і буйні води джерела несуться далі в надра землі іншими, глибшими стоками. Шум затихає, пара розсіюється, у підземеллі чується дзвінке дзюрчання води, скоріше благозвучне, ніж страшне. Тремтячою рукою Консуело вдається запалити ліхтар. Серце ще калатає в грудях, але мужність уже повернулася до неї. На колінах дякує вона Богові та своїй матері й нарешті озирається навкруги, спрямовуючи коливне світло ліхтаря на те, що оточує її.

Великий, створений природою грот розпростер свій звід над прірвою, наповнюваною водою з далекого джерела, що губиться в надрах Шрекенштейну. Прірва ця така глибока, що води в ній не видно; якщо ж кинути туди камінь, він летить хвилини дві й поринає із шумом, що нагадує гарматний постріл. Довго потім відлуння печери повторює цей звук, а лиховісне клекотання невидимої води, мовби гавкіт пекельної зграї, триває ще довше. Вузька стежка, висічена в одній зі скелястих стін грота, в'ється над прірвою й губиться в іншій темній галереї, що йде нагору, відхиляючись від потоку, і вже не носить на собі ніяких слідів руки людської…

Таким був шлях, що відкривався перед Консуело. Іншого немає: вода залила й зовсім закрила дорогу, по якій вона сюди прийшла. Не чекати ж їй тут повернення Зденка! Тут убивчо сиро, світло ліхтаря вже блідне, мерхне, загрожує зовсім згаснути, а потім його не запалиш.

Консуело не падає духом, хоча прекрасно розуміє, що це не шлях на Шрекенштейн. Ці підземні галереї, що відкриваються перед нею, — гра природи: вони ведуть або в тупики, або в лабіринт, звідки їй не знайти виходу. І все-таки вона зважується йти по них, хоча б для того, щоб знайти собі більш сухий притулок до майбутньої ночі. Уночі знову з'явиться Зденко, він зупинить потік, вода в галереї схлине, бранка зможе вибратися звідси і знову побачить над собою світло зірок.

Отже, Консуело з новими силами заглибилася в схованки підземелля. Але цього разу вона уважно придивлялася до всіх змін ґрунту й намагалася ввесь час іти нагору, не спокушаючись більше просторими й прямими на вигляд галереями, що траплялись їй на кожному кроці. Вона була впевнена, що, діючи так, не наткнеться на потік і зможе потім повернутися назад. Вона рухалася серед тисячі перешкод: величезні камені перепиняли їй дорогу, ранили ноги; величезні кажани, сполохані світлом ліхтаря, цілими зграями билися довкола нього й, ніби духи пітьми, носилися над подорожньою. Але після перших хвилин здивування та страху кожна нова перешкода лише надавала їй мужності. Місцями доводилось перебиратися через гігантські кам'яні брили, що відірвалися від скель, які теж загрожували обвалитися й висіли за яких-небудь двадцять футів над її головою; місцями ж прохід так звужувався й звід ставав таким низьким, що їй доводилося повзти в розрідженому гарячому повітрі. Так просувалася вона з півгодини, як раптом після одного особливо вузького проходу, крізь який, незважаючи на всю її стрункість і гнучкість, їй ледь удалося пройти, вона потрапила з вогню та в полум'я, опинившись віч-на-віч зі Зденком, спершу скам'янілим од здивування й жаху, а потім обуреним, розлютованим, погрозливим — таким, яким вона вже бачила його одного разу.

У цьому лабіринті, серед незліченних перешкод, при мерехтливому світлі ліхтаря, що загасав раз у раз від нестачі повітря, про втечу нічого було й думати, і Консуело вирішила, доки вистачить сил, захищати своє життя. З піною на губах, із блукаючим поглядом Зденко, мабуть, цього разу не думав обмежитися одними погрозами. Раптово він прийняв надзвичайне за своєю жорстокістю рішення: він заходився збирати величезні камені й навалювати їх один на один між собою й Консуело, щоб замурувати вузьку галерею, де вона перебувала. У такий спосіб він міг бути впевнений, що, не спускаючи води протягом декількох днів, заморить її голодом, — так бджола, знайшовши у своїй чарунці настирливого шершня, заліплює воском вхід до неї.

Але Зденко споруджував цю стіну із граніту й притому споруджував її з неймовірною швидкістю. Атлетична сила, яку виявляла ця на вигляд худа, виснажена людина, перевертаючи й піднімаючи брили, занадто красномовно говорила Консуело про те, що опір немислимий і що краще повернутися назад, у надії знайти який-небудь інший вихід, аніж доводити юродивого до краю люті. Вона спробувала розчулити його, умовити, переконати своїми словами.

— Зденку, — говорила вона, — що ти робиш, безумцю? Альберт не простить тобі моєї смерті. Альберт чекає й кличе мене. Я ж друг його, його розрада, його порятунок. Гублячи мене, ти цим губиш свого друга й брата.

Але Зденко, боячись піддатися дії її слів і твердо вирішивши продовжувати почату справу, заспівав рідною мовою веселу, жваву пісню, не перестаючи в той же час зводити свою циклопічну стіну.

Іще один камінь, і спорудження буде завершено. Консуело з жахом дивилася на роботу Зденка. «Ніколи, — думала вона, — не зруйнувати мені цієї стіни: тут потрібні руки велетня». Останній камінь було покладено, та незабаром Консуело помітила, що Зденко береться за спорудження другої стіни. Очевидно, ціла фортеця споруджувалася між нею й Альбертом. А Зденко все продовжував співати й, здавалося, насолоджувався своєю роботою.

Раптом щаслива думка осяяла Консуело. Вона пригадала ту єретичну формулу, яку переклала їй Амалія і яка так обурила капелана.

— Зденку! — крикнула вона йому по-чеському крізь щілину стіни, що вже відділяла їх. — Друже Зденку! «Скривджений нехай поклониться тобі».

Ледь встигла вона вимовити ці слова, як вони подіяли на Зденка магічно: впустивши з рук величезний камінь, він почав із важким зітханням розбирати стіну ще поспішніше, ніж складав; закінчивши, він простягнув руку Консуело й мовчки допоміг їй перебратися через нагромаджені брили каменів, після чого уважно подивився на неї, дивно зітхнув і, передавши їй три ключі на червоній стрічці, вказав на дорогу, що лежала перед нею, і мовив:

— «Скривджений нехай поклониться тобі».

— А ти хіба не хочеш бути моїм провідником? — запитала вона. — Доведи мене до твого пана.

Зденко похитав головою.

— У мене немає пана, — заперечив він, — у мене був друг. Ти віднімаєш його в мене. Веління долі звершилось. Іди, куди направляє тебе Господь. Я ж буду плакати тут, доки ти повернешся.

Сівши на купу каменів, він затулив обличчя руками й не вимовив