Консуело - Жорж Санд
Консуело вирішила не виводити його занадто різко з цієї омани.
— Альберте, — почала вона, — адже твоє ім'я вже не Ян і моє не Ванда; поглянь на мене гарненько й погодься, що я, як і ти, змінилася й лицем і характером. Я прийшла до тебе саме для того, аби нагадати те, що ти сам тільки-но сказав мені. Так, часи запопадливості й гніву минули. Правосуддя людське більш аніж вдоволене, і я з'явилася сповістити тобі про правосуддя Боже. Господь велить нам прощати й забувати. Ці згубні спогади, ця завзятість, із якою ти користуєшся даром, не доступним іншим людям, — із усіма подробицями переживати похмурі сцени своїх колишніх існувань, — ця завзятість, повторюю, ображає Бога, і він позбавляє тебе цього дару, тому що ти зловжив ним. Чи чуєш ти мене, Альберте, і чи розумієш ти мене тепер?
— О матінко! — скрикнув Альберт, блідий, тремтячий, падаючи на коліна й усе ще з безкінечним жахом дивлячись на Консуело. — Я чую вас і розумію ваші слова. Я бачу, що ви перетворюєтеся, щоб переконати й скорити мене. Ні, ви більше не Ванда Жижка, зганьблена діва, тужлива черниця, ви — Ванда Прахаліц, її люди називали графинею фон Рудольштадт, вона носила під серцем того злощасного, якого тепер вони називають Альбертом.
— Не зі сваволі людської зветеся ви так, — із твердістю заперечила Консуело, — це Господь змусив вас відродитися в інших умовах, поклавши на вас інші обов'язки. Цих обов'язків, Альберте, ви або не знаєте, або нехтуєте їх. З нечестивою гординею заглиблюючись у минулі століття, ви прагнете проникнути в таємниці доль; обіймаючи поглядом теперішнє й минуле, ви прирівнюєте себе до божества. Але я говорю вам, і сама істина, сама віра говорять моїми вустами: ця думка, постійно звернена до минулого, — злочин, безглузда зухвалість. Та надприродна пам'ять, яку ви собі приписуєте, — фантазія. Якісь слабкі, скороминущі проблиски ви прийняли за вірогідність, і ваша уява обдурила вас. У своїй гордині ви зводите цілу примарну споруду, приписуючи собі найвидатніші ролі в історії ваших предків. Бережіться, — може, ви зовсім не той, ким себе уявляєте. Щоб покарати вас, вічне знання, можливо, розкриє вам на мить очі, й ви побачите у своєму колишньому житті злочини менш славні й приводи для каяття менш доблесні, аніж ті, якими ви насмілюєтеся похвалятись.
Альберт вислухав цю промову з боязкою увагою, стоячи на колінах і закривши лице руками.
— Говори, говори, голос неба! Я чую, але не впізнаю тебе, — прошепотів він ледве чутно. — Якщо ти ангел гори, якщо ти, як мені здається, небесне видіння, що з'являлося переді мною так часто на скелі Жаху, — говори, наказуй моїй волі, моїй совісті, моїй уяві. Ти знаєш, що я тужу за світлом, і якщо я блукаю в пітьмі, то тільки тому, що хочу розсіяти її, щоб досягти тебе.
— Трохи смиренності, довіри й покірності вічним законам мудрості, недоступної людині, — ось щирий шлях для вас, Альберте, — сказала Консуело. — Відмовтесь у душі, й відмовтесь непохитно, раз назавжди, від бажання пізнати те, що поза вашим тимчасовим, визначеним наперед існуванням, — і Бог знову буде задоволений вами, ви знову станете корисні для інших, знову будете у мирі з самим собою. Киньте вашу науку, сповнену гордині, і, не втрачаючи віри в безсмертя, не сумніваючись у милосерді Божому — воно прощає минуле й захищає майбутнє, — намагайтеся зробити плідним, людяним ваше справжнє життя, яке ви нехтуєте, тоді як мали б поважати його, віддавшись йому всією сутністю своєю, всіма силами, з усією властивою вам добротою. А тепер, Альберте, гляньте на мене, і нехай ваші очі прозріють. Я не сестра ваша, не мати: я — друг, якого посилає вам небо, що привело мене сюди чудесними шляхами, щоб вирвати вас із пут божевілля й гордині. Гляньте на мене і скажіть щиросердно і свідомо: хто я і як мене звати?
Альберт, тремтячий, розгублений, підвів голову і знову глянув на неї, — у погляді його було тепер менше божевілля й жаху, ніж раніше.
— Ви змушуєте мене переступити через прірву, — сказав він їй. — Ви своїми глибокодумними словами бентежите мій розум, але ж я, на своє нещастя, вважав себе розумнішим за інших. Ви велите мені пізнати й зрозуміти наш час і все людське. Я не можу цього зробити. Щоб забути деякі фази мого існування, я маю пройти через жахливі потрясіння, а щоб увійти в нову фазу, мені треба зробити зусилля, що зведе мене в могилу. Якщо ви накажете мені ім'ям сили, що, я відчуваю, вища за мою, прилучити мої думки до ваших, я змушений буду коритись, але я знаю, якої боротьби мені це буде коштувати, знаю, що заплачу за це життям. Згляньтеся ж ви, чиї чари мають наді мною таку владу, допоможіть мені, — я знемагаю. Скажіть, хто ви? Я вас не знаю, я не пам'ятаю, щоб коли-небудь бачив вас, я навіть не знаю, жінка ви чи чоловік; ви стоїте переді мною, мов таємнича статуя, і я марно силкуюся й не можу пригадати, що вона зображує. Допоможіть, допоможіть же мені, або я помру.
Обличчя Альберта, спочатку вкрите пропасним рум'янцем, при останніх словах стало мертвотно блідим. Він простягнув до Консуело руки й відразу опустився на підлогу, почуваючи, що близький до непритомності.
Консуело, для якої помалу стали ясні таємні властивості його душевної хвороби, відчула приплив нових сил; це було якесь натхнення. Вона взяла його за руки, змусила підвестися й довела до стільця; Альберт опустився на нього, виснажений неймовірною втомою, і негайно схилився над столом, який стояв поряд, майже непритомніючи. Боротьба, про яку він зараз говорив, була далеко не фантазією. Він умів опановувати своїм розумом і відганяти божевільні видіння, що сушили його мозок, але це коштувало йому величезних зусиль, величезних страждань, що виснажували його сили. Коли напад божевілля проходив сам собою, Альберт почував себе після нього бадьорим і мовби оновленим; коли ж, аби повернутися до нормального стану, він робив зусилля своєї ще могутньої волі, фізичні сили його виснажувались, і він упадав у каталепсичний стан. Консуело зрозуміла, що з ним діється.
— Альберте, — сказала вона, кладучи свою холодну руку на його палаюче чоло. — Я вас знаю — і цього досить. Я беру у вас участь — і цього теж поки для вас досить. Я забороняю вам робити найменші зусилля, щоб упізнати мене й говорити зі мною. Ви маєте тільки слухати мене, і якщо мої слова здадуться вам неясними,
