Консуело - Жорж Санд
Коли Консуело зрозуміла, що настав край її випробуванням і ваганням, коли вона доторкнулася своєю втомленою рукою до цієї останньої перешкоди, яка зараз же могла бути усунутою, адже ключ від цих дверей був в іншій її руці, вона раптом зніяковіла, відчувши приплив такої боязкості, яку важче бути подолати, ніж усі пережиті жахи. Отже, їй належить проникнути самій у місце, сховане від усіх поглядів, од усіх людських помислів, аби порушити сон чи мрії людини, яку вона майже не знає, яка їй ні батько, ні брат, ні чоловік, людини, яка, можливо, любить її, але яку сама вона не може й не хоче полюбити.
«Бог направив і привів мене сюди серед найжахливіших небезпек, — говорила вона собі. — 3 його волі, скоріше навіть, аніж завдяки його заступництву, добулася я сюди. Я прийшла з полум'яною душею, сповненою милосердя, зі спокійним серцем, із чистою совістю, з цілковитою безкорисливістю. Можливо, тут на мене чекає смерть, але це не страшить мене. Моє життя спустошене, і я позбудусь його без особливого жалю. Щоправда, була мить, коли я відчула його, та ось уже ціла година, як я вважаю себе засудженою на жахливу смерть і ставлюся до цього з таким спокоєм, якого я від себе навіть не очікувала. Можливо, це милість, яку Господь посилає мені в мою останню хвилину. Можливо, я загину під ударами розлютованого безумця, але я йду на це із твердістю мучениці. Я гаряче вірю в загробне життя й відчуваю: якщо я впаду тут жертвою своєї відданості, може, нікому не потрібною, але викликаною моєю вірою, мене буде винагороджено в кращому світі. Так що ж зупиняє мене? Звідки в мені ця невимовна зніяковілість, мовби я збираюся зробити поганий учинок і мушу червоніти перед тим, кого прийшла врятувати?»
Ось як Консуело, занадто доброчесна, щоб усвідомлювати свою доброчесність, боролася сама із собою, майже дорікаючи собі за свої витончені переживання. Їй навіть не спадало на думку, що вона може наразитися на небезпеку, більш жахливу для неї, ніж смерть. У своїй непорочності вона не допускала думки, що може стати здобиччю тваринної пристрасті безумця. Але вона інстинктивно боялася, що вчинок її може бути пояснений менш піднесеними міркуваннями, ніж це було насправді. І все-таки вона вклала ключ у замок, — але, зробивши це, разів десять збиралася його повернути й усе не наважувалася: страшна втома, загальний занепад сил заважали їй виявити рішучість у той момент, коли рішучість ця мала бути винагородженою: на землі — актом великого милосердя, на небі — мученицькою кончиною.
Розділ 42
Нарешті вона зважилась. У неї було три ключі. Отже, треба було пройти через троє дверей і дві кімнати, щоб дістатися тієї, де, як вона припускала, перебував полонений Альберт. У неї буде ще час зупинитись, якщо вона відчує, що сили зраджують її.
Вона ввійшла до кімнати з низькими зводами, де не було ніяких меблів, крім ложа із сухої папороті, на яке було кинуто баранячу шкуру. Пара черевиків стародавнього фасону, зовсім зношених, указала їй, що це спальня Зденка. Відразу вона виявила маленький кошичок, що його не так давно принесла із фруктами на скелю Жаху та який тільки через два дні зник звідти. Консуело зважилася відчинити другі двері, замкнувши попередньо перші, тому що вона все ще з жахом уявляла собі можливість повернення лютого хазяїна цього приміщення. Друга кімната, куди вона ввійшла, була, як і перша, з низькими зводами, але стіни були оббиті матами і плетеницями із прутів, прибраними мохом. Грубка давала достатньо тепла, і, ймовірно, з її труби, виведеної крізь скелю назовні, часом і вилітали іскри, відблиск яких давав загадкове світло, бачене Консуело на вершині Шрекенштейну. Ложе Альберта, як і ложе Зденка, було зроблено із сухого листя і трав, але Зденко вкрив його чудовими ведмежими шкурами, незважаючи на вимоги Альберта дотримуватися цілковитої між ними рівності, — вимога, що її, через жагучу ніжність до свого друга, Зденко, який дбав про нього більше, ніж про себе самого, не завжди виконував. Консуело була зустрінута в цій кімнаті Цинабром; пес, почувши, як повернувся ключ у замку, нашорошив вуха і, з тривогою дивлячись на двері, розташувався біля порога. Цинабр був особливим чином вихований своїм хазяшом: це був друг, а не сторож. Йому із самого раннього дитинства було так суворо заборонено гарчати й гавкати на будь-кого, що він зовсім втратив цю природну для собак звичку. Але, звичайно, якби підійшов до Альберта хто-небудь із недобрими намірами, у Цинабра знайшовся б голос, а якби напав хто-небудь на його хазяїна — він став би люто його захищати. Обережний і обачний, як справжній пустельник, він ніколи не здіймав ані найменшого шуму даремно, не обнюхавши й не розглянувши гарненько людини. Він підійшов до Консуело й, подивившись на неї проникливим поглядом, у якому було щось воістину людське, обнюхав її плаття й особливо руку, у якій вона довго тримала дані їй Зденком ключі; зовсім заспокоєний цією обставиною, він дозволив собі поринути у приємні спогади про своє колишнє знайомство з Консуело й поклав їй на плечі величезні кошлаті лапи, повільно помахуючи й постукуючи об підлогу своїм чудовим хвостом. Виявивши їй такий дружній і почесний прийом, він знову влігся на край ведмежої шкури, що вкривала ложе його хазяїна, і по-старечому ліниво простягся на ній, не перестаючи, одначе, стежити очима за кожним кроком, за кожним рухом гості.
Перш ніж наважитися підійти до третіх дверей, Консуело обвела поглядом обитель пустельника, прагнучи по ній дістати уявлення про душевний стан її мешканця. Ніяких ознак ні божевілля, ні розпачу вона не знайшла. Тут панувала чистота й навіть своєрідний порядок. Плащ і запасна зміна одягу висіли на рогах зубра, — цю диковину Альберт вивіз із нетрів Литви, і вона
