Консуело - Жорж Санд
— О, як мені добре, коли я слухаю вас! — відповів Альберт. — Говоріть, говоріть іще й іще… Моя душа — у ваших руках. Хай хоч хто ви є, тримайте її й не випускайте, бо вона піде стукатись у двері вічності й розіб'ється об них. Скажіть мені, хто ви, скажіть скоріше; якщо я відразу не зрозумію — поясніть мені, а то я, мимо своєї волі, намагаюся впізнати вас, і це мене хвилює.
— Я — Консуело, — відповіла дівчина, — і ви це знаєте, позаяк ви інстинктивно говорите зі мною мовою, що її з усіх тих, які вас оточують, розумію лише я. Я друг, якого ви давно чекаєте й уже одного разу впізнали під час співу. З того дня ви покинули свою родину й переховуєтеся тут, і відтоді я шукаю вас. Ви кілька разів кликали мене через Зденка, але він, виконуючи лише почасти ваші накази, не хотів вести мене до вас. Я добулася до вас, переборюючи тисячі небезпек…
— Але, якби не побажав цього Зденко, ви не змогли б прийти сюди, — перебив її Альберт, насилу підводячи голову над столом. — Ви — мрія, я це добре знаю, і все, що я чую, — гра моєї уяви… О Господи, ти заколисуєш мене оманними радощами, але раптом я сам починаю усвідомлювати безладність, невідповідність своїх мріянь. Тоді я знов опиняюся сам-один, один в усьому світі, зі своїм розпачем, зі своїм божевіллям… О Консуело! Консуело! Мрія блаженна й згубна! Де ж істота, що носить твоє ім'я й часом набирає твого вигляду? Ні! Ти існуєш тільки в моїй уяві, ти — витвір мого марення…
Альберт знову схилив голову на руки, що ставали все напруженішими й холоднішими…
Консуело бачила, що йому загрожує летаргія, але, сама зовсім змучена й близька до непритомності, боялася, що не зможе запобігти їй. Вона спробувала відігріти руки Альберта у своїх, але її руки були майже так само безживні, як і його.
— Господи, — у розпачі мовила вона слабким голосом, — допоможи двом нещасним, які майже безсилі підтримати одне одного!
Сама ледве жива, взаперті з умираючим, вона нізвідки й ні від кого, крім Зденка, не могла чекати допомоги, а його повернення здавалось їй більш страшним, аніж бажаним.
Її молитва зненацька схвилювала Альберта.
— Хтось молиться коло мене, — мовив він, підводячи свою обважнілу голову. — Я не сам! О ні, я не один! — додав він, дивлячись на руку Консуело, що стискала його руку. — Рука допомоги, таємнича жалість, людське, братнє співчуття! Ти робиш мою агонію солодкою й наповнюєш моє серце вдячністю!
Альберт притулився своїми крижаними губами до руки Консуело й завмер… Поцілунок цей, зачепивши цнотливість дівчини, повернув її до життя. Все-таки вона не зважилася відняти руку в нещасного й, борючись зі зніяковілістю й знемогою, ледве тримаючись на ногах, змушена була обпертися на Альберта й покласти іншу руку йому на плече.
— Я почуваю, що оживаю, — мовив Альберт через кілька хвилин. — Мені здається, що я в материнських обіймах… Тітонько Вінцеславо, якщо це ви коло мене, простіть, що я забув вас, батька, всю родину, — до того забув, що самі ваші імена ледь не зникли з моєї пам'яті. Я повернуся до вас, не залишайте мене! Але віддайте мені Консуело, Консуело — ту, котру я чекав так довго і яку нарешті знайшов… Тепер я знову втратив її… А без неї я не можу дихати…
Консуело хотіла щось сказати йому, але, у міру того як пам'ять і сили, здавалось, поверталися до Альберта, життя немов угасало в Консуело. Всі ці жахи, втома, хвилювання, нелюдські зусилля доконали її — у неї більше не було сил боротися. Слова завмерли на її вустах, ноги підкосилися, в очах потемніло; вона впала на коліна біля Альберта, і голова її безпомічно вдарилась об його груди. Відразу Альберт, немов прокинувшись, упізнав її нарешті, голосно скрикнув і міцно стис в обіймах. Немов крізь завісу смерті побачила Консуело його радість, але вона не злякала її: це була свята, цнотлива радість. Дівчина заплющила очі й упала в стан, що був ні сном, ні неспанням, а якоюсь цілковитою байдужістю, близькою до непритомності.
Розділ 44
Коли Консуело опам'яталася, вона відчула, що сидить на досить твердій постелі; безсила ще підвести повіки, вона спробувала, одначе, пригадати, де вона й що з нею. Але слабкість її була така велика, що це їй не вдавалося. Хвилювання й утома останніх днів виявилися вищою за її сили, й вона марно намагалася згадати, що з нею сталося з моменту від'їзду з Венеції. Навіть сам від'їзд із цієї її батьківщини, що дала їй притулок, де вона провела стільки щасливих днів, здавався їй сном, і для неї було полегшенням, — на жаль, занадто скороминущим, — забути хоча б на хвилину про своє вигнання й про нещастя, що викликали його. Отже, вона уявила, начебто все ще перебуває у своїй убогій кімнатці на Корте-Мінеллі, лежить на старому материнському ліжку й начебто після бурхливої, важкої сцени з Андзолето (неясні спогади про неї зринали в її пам'яті) тепер повертається до життя й надії, відчуваючи його біля себе, чуючи його переривчастий подих, його ніжний шепіт. Радість, млосна й солодка, охопила її серце, і вона із зусиллям підвелася, щоб глянути на свого покаянного друга й простягнути йому руку. Але замість того вона потисла холодну, незнайому руку, замість веселого сонця, що заливало рожевим світлом білу фіранку її вікна, перед нею мерехтіло з-під похмурого зводу, розпливаючись у сирому повітрі, якесь могильне світло, під собою вона відчувала шкури диких звірів, а над нею схилилося серед лиховісного мовчання бліде обличчя Альберта, схожого на примару.
У Консуело майнула думка, що вона живцем потрапила в могилу; вона знову заплющила очі й із хворобливим стогоном опустилася на своє ложе. Знадобилося кілька хвилин, поки вона змогла розібратися в тому, де вона й хто ця страшна людина, до якої вона потрапила. Страх, який дотепер заглушався і переможений її відданістю й екзальтованим станом, тепер опанував її настільки, що вона не зважувалася навіть розплющити очі, побоюючись побачити щось жахливе — приготований саван або розкриту труну. Відчувши щось на чолі, вона доторкнулася до нього рукою. Це була гірлянда з листя, якою Альберт увінчав її.
