Консуело - Жорж Санд
— Виходить, у цих явищах не спостерігається регулярності? — запитала Консуело.
— Ніякої. И я охоче зайнявся б їх дослідженням, якби граф Альберт, який, через свою дикість, забороняє входити й до своїх кімнат і до квітника, не позбавив мене цієї розваги. Я думав і продовжую думати, що дно водойми заросло мохом і водоростями й що вони-то й забивають отвори, через які надходять підземні води, поки, внаслідок сильного напору, вода нарешті проб'ється.
— Але чим же пояснити раптове зникнення води, яке ви іноді спостерігали?
— Тим, що граф споживає занадто багато води для поливання своїх квітів.
— Але, мені здається, знадобилося б чимало робочих рук, аби спорожнити цю водойму. Хіба вона неглибока?
— Неглибока? Її дна неможливо дістатися!
— У такому разі ваше пояснення мене не задовольняє, — сказала Консуело, вражена тупістю капелана.
— Шукайте кращого, — відповів той, ображений і трохи засоромлений власною недогадливістю.
«Звичайно, я знайду краще», — подумала Консуело, жваво зацікавлена примхами водойми.
— О, якщо ви запитаєте графа Альберта, що все це значить, — знову заговорив капелан, бажаючи маленьким вільнодумством відновити свій престиж в очах проникливої іноземки, — він вам, напевно, скаже, що це сльози його матері, які то висихають, то знову випливають із надр гір. А знаменитий Зденко, чиїй бридні ви так вірите, буде вам присягатися, що там живе сирена, яка тішить своїм співом тих, у кого є вуха, щоб її слухати. Вони вдвох із графом охрестили цю водойму «Джерелом сліз». Це, можливо, досить поетично, але може задовольнити лише тих, хто любить язичницькі баєчки.
«Звичайно, я не задовольнюся цим, — подумала Консуело. — І я довідаюся, чому ці сльози висихають».
— Що стосується мене, — вів далі капелан, — то я переконаний, що на дні колодязя, в іншому кутку, є стік…
— Безумовно! Коли б не це, — перебила Консуело, — колодязь, позаяк він живиться джерелом, завжди був би повний до країв.
— Звичайно, звичайно, — погодився капелан, не бажаючи виявляти, що таке міркування не спадало йому на думку досі. — Це само собою зрозуміло! Але, мабуть, у русі підземних вод сталися якісь значні зміни, — тому-то рівень води й коливається, чого не було раніше.
— А що, ці водойми — справа людських рук чи це природні підземні канали? — допитувалася наполеглива Консуело. — От що цікаво було б знати!
— Але саме це й важко з'ясувати, — відповів капелан, — адже граф Альберт не дозволяє навіть підійти до своєї дорогоцінної водойми й якнайсуворіше заборонив її чистити.
— Так я й думала, — мовила Консуело, йдучи. — І, мені здається, необхідно твердо дотримуватись його бажання: Бог знає, яке нещастя могло б із ним трапитись, якби потривожили його сирену!
«Тепер я зовсім упевнений, — вирішив капелан, розставшись із Консуело, — що розум цієї молодої особи не в кращому стані, аніж у пана графа. Невже божевілля заразливе? Або, може, маестро Порпора й прислав нам її сюди, щоб сільське повітря трохи освіжило їй мозок? Бачачи, з якою завзятістю вона домагається роз'яснення таємниці цієї водойми, я побився б об заклад, що вона дочка якого-небудь венеціанського інженера, будівника каналів, і що їй просто хочеться хвастнути своїми знаннями в цій галузі; але її остання фраза, ця галюцинація сьогодні вранці, коли вона бачила Зденка, і прогулянка, яку вона змусила нас здійснити цієї ночі на Шрекенштейн, — усе це свідчить про те, що її розпитування про водойму — фантазія такого ж ґатунку. Чи не збирається вона, бува, знайти Альберта на дні цього колодязя? Нещасні молоді люди! Якби ви могли знайти там собі розум та істину!»
Потому добряга капелан, чекаючи обіду, взявся за свої молитви.
«Видно, неробство й апатія дивним чином послабляють розум, — у свою чергу думала Консуело. — Чим іншим пояснити, що цій святій людині, яка так багато читала й навчалася, навіть не спадає на думку, чому мене так цікавить ця водойма. Прости мене, Боже, але цей твій служитель дуже мало користується своєю здатністю міркувати. І вони ще говорять, що Зденко дурник!»
Потім Консуело вирушила давати урок співу молодій баронесі, розраховуючи після цього знову взятися за свої розшуки.
Розділ 39
— Чи доводилося вам коли-небудь спостерігати, як вода спадає і як вона прибуває? — тихенько запитала Консуело ввечері капелана, коли той цілком був заклопотаний своїм травленням.
— Що таке? Що трапилося? — вигукнув він, підхоплюючись зі стільця, витріщаючи очі, охоплений жахом.
— Я говорю про водойму, — незворушно продовжувала вона. — Чи доводилося вам самому спостерігати, як відбувається це дивне явище?
— Ах, так! Ви про водойму? Розумію! — відповів він із посмішкою співчуття.
«От, — подумав він, — знову починається напад божевілля».
— Та відповідайте ж мені, предобрий капелане, — сказала Консуело, намагаючись з'ясувати питання з тим жаром, який вона вносила в усі свої розумові заняття, але без усякого злого наміру стосовно цієї достойної людини.
— Зізнаюся, синьйоро, — відповів він холодно, — особисто я ніколи не бачив того, чим ви цікавитесь, і, повірте, мене це не настільки турбує, щоб заради цього я не спав по ночах.
— О! Я в цьому впевнена, — нетерпляче озвалася Консуело.
Капелан знизав плечима й насилу підвівся зі стільця, щоб уникнути цього наполегливого дізнання.
«Ну що ж, коли тут ніхто не бажає пожертвувати годиною сну для такого важливого відкриття, я, якщо знадобиться, присвячу цьому цілу ніч», — подумала Консуело, і, почекавши, поки всі в замку розійдуться по своїх кімнатах, вона накинула плащ і пішла прогулятися садом.
Вечір був холодний, ясний, туман поступово розсіювався, і повний місяць сходив на небокраї; в очікуванні його сходу зірки поблідли, а сухе повітря доносило кожний звук. Консуело, збуджена, але зовсім не розбита втомою, безсонням, своєю великодушною й, можливо, трохи хворобливою тривогою, була в якомусь гарячковому стані, якого навіть вечірня прохолода не могла заспокоїти. Їй здавалося, що вона близька до мети. Романтичне передчуття, що його вона сприймала за наказ і заохочення неба, підтримувало її енергію й надихало її. Вона сіла на пагорку, порослому травою та обсадженому модринами, і почала прислухатися до тихого жалібного дзюркоту гірського струмка на дні долини. Їй здалося, що часом до дзюркоту води домішується ще більш ніжний, більш жалібний голос. Вона прилягла
