Консуело - Жорж Санд
«О вища сило! — вигукнула вона від щирого серця, забувши звичайні формули молитви. — Навчи мене, що я маю робити. 0 вища любове! Навчи мене, що я маю любити! О вище знання! Навчи мене, в що я маю вірити!»
Поринувши в молитву й роздуми, Консуело не помітила, як промайнув час, і було вже далеко за північ, коли, збираючись лягти в постіль, вона виглянула у вікно на залиту місячним світлом околицю. Краєвид, що відкривався з її вікон, був неширокий через гори, що насунулись, але місцевість була дуже мальовнича. На дні вузької звивистої долини мчав гірський потік. Пагорби різної висоти, що обрамляли долину й поросли біля підніжжя луговою травою та замикали обрій, у декількох місцях ніби розступались, утворюючи ущелини, крізь які виднілись інші ущелини й інші гори, більш круті, суціль укриті темними ялинами. За цими сумними, суворими горами світив місяць на ущербі, але вся околиця з вічнозеленими хвойними лісами, і води потоку, що біжить у крутих берегах, і скелі, що поросли мохом і плющем, — усе було занурене в морок.
Порівнюючи цю місцевість з усіма тими, якими вона проходила в часи свого дитинства, Консуело раптом подумала (це не спадало їй на думку раніше), що природа, яка була зараз перед її очами, не являє для неї нічого нового — чи тому, що вона колись бувала в цій частині Чехії, чи тому, що ці місця були надзвичайно схожі на щось бачене нею досі.
«Ми з матір'ю стільки мандрували, тож немає нічого дивного, якщо я вже й бувала тут, — думала вона. — У мене зберігся ясний спогад про Дрезден і про Відень. Цілком можливо, що, вирушаючи з однієї столиці в іншу, ми проходили й через Чехію. Що, коли нам дали притулок тоді в одному із сараїв саме цього замку, де тепер мене приймають, як важливу синьйору; що, коли в ту пору нам за наш спів подавали шматок хліба в тих самих хатинах, біля дверей яких Зденко простягає тепер руку, виспівуючи свої старовинні пісні? По суті, цей Зденко, хоч він і втратив людський вигляд, — бродячий артист, мій побратим і рівня». У цю хвилину погляд її впав на Шрекенштейн, вершина якого здіймалася над ближчими горами, і їй здалося, начебто це лиховісне місце оточене червонуватим світлом, яке злегка забарвлює і прозору лазур неба. Вона почала пильно дивитися туди й побачила, що цей неясний відблиск, то згасаючи, то розгоряючись, став нарешті таким виразним і яскравим, що його вже ніяк не можна було сприйняти за обман зору. Може, там знайшли собі тимчасовий притулок бродячі цигани або розбійники? Одне було безсумнівно: у цю хвилину на Шрекенштейні перебували живі люди. Консуело після своєї наївної гарячої молитви божеству істини зовсім не схильна була вірити в присутність фантастичних злобливих істот, якими народна поголоска населяла скелю Жаху. Чи не міг Зденко розвести там багаття, щоб зігрітися від нічного холоду? А якщо це дійсно був Зденко, то чи не палають у цю хвилину сухі сучки лісу для того, щоб відігріти Альберта? Люди не раз бачили це світло на Шрекенштейні. Про нього завжди говорили з жахом, приписуючи його появу чомусь надприродному. Тисячу разів повторювали, що це світло виходить із зачарованого стовбура дуба Жижки. Але «Гусит» уже не існує — він валяється на дні яру, а червоне світло як і раніше мерехтить на вершині гори. «Як може цей таємничий маяк, — запитувала себе Консуело, — не направити рідних на пошуки ймовірного притулку Альберта?»
«Ох, ця апатія набожних душ! — подумала Консуело. — Що це — благодіяння провидіння чи немічність слабких натур?» Вона відразу запитала себе: чи вистачило б у неї мужності піти самій такої пізньої пори на Шрекенштейн? І вирішила, що, спонукувана милосердям, звичайно, зробила б це. Втім, зважуючись на такий подвиг, вона нічим не ризикувала: міцні запори замку робили її намір нездійсненним.
Прокинувшись уранці, сповнена завзяття, вона побігла на Шрекенштейн. Там усе було тихо й безлюдно. Трава навколо скелі Жаху не була прим'ята, не було також ніяких слідів багаття, ніяких ознак нічних гостей. Обійшовши гору у всіх напрямках, вона ніде нічого не знайшла. Вона почала гукати Зденка, потім спробувала засвистіти, думаючи викликати цим гавкіт Цинабра, кілька разів прокричала всіма мовами, які тільки знала, ім'я Консуело, проспівала кілька фраз зі свого іспанського гімну й навіть виконала чеську пісню Зденка, яку прекрасно запам'ятала. Відповіді не було. Тріск сухого моху під її ногами та глухе дзюркотіння таємничих вод під скелями — такими були єдині звуки, які вона почула.
Утомившись од цих марних розшуків, вона присіла на скелі, щоб перепочити трохи, і вже зібралася було йти, як раптом побачила біля своїх ніг зів'ялу й зім'яту пелюстку троянди. Вона підняла її, розправила й переконалася в тім, що пелюстка ця могла бути тільки з букета, кинутого нею Зденкові, — у горах же троянди не росли, й пора року була не та: троянди поки цвіли тільки в оранжереях замку. Ця незначна знахідка втішила Консуело: її прогулянка зрештою була не така марна, як