Консуело - Жорж Санд

— Ніно! — рішуче скрикнула молода баронеса. — Якщо ви так думаєте, ви зовсім непроникливі, а якщо вам робить приємність це бачити, значить, ви мало мене любите. Правда, я свавільна, можливо, горда, але відверта. Я вже говорила вам, що перевага, надавана вам Альбертом, налаштовує мене, але зовсім не проти вас, а проти нього. Вона уражає моє самолюбство, але разом з тим подає мені надію на здійснення мого бажання. Мені б хотілось, аби через вас він зробив яку-небудь божевільну витівку, що розв'язала б мені руки й дала можливість, не щадячи його більше, виявити йому ту відразу, з якою я довго боролась, але яку зрештою відчула до нього вже без усякої домішки жалості або любові.

— Дай Боже, — лагідно відповіла Консуело, — щоб у вас говорила пристрасть, а не правда! Інакше це була б дуже сувора правда, і притому в устах дуже жорстокої людини.

Уїдливість і запальність, виявлені Амалією в цій розмові, не справили великого враження на великодушне серце Консуело. Уже через кілька хвилин усі її думки знову зосередилися на тому, як повернути Альберта його родині, і мрія ця внесла наївну радість у її одноманітне життя. Це було їй просто необхідно, щоб утекти від туги, що загрожувала їй, — недуги, зовсім незнайомої й невластивої для її діяльної, працьовитої натури, — недуги, що могла стати для неї згубною. Адже по закінченні тривалого, нудного уроку зі своєю неслухняною й неуважною ученицею їй нічого більше не залишалось, як вправляти свій голос і вивчати старих майстрів. Але й ця розрада, що ніколи не зраджувала її, раз у раз отруювалася: бездіяльна, неспокійна Амалія постійно вривалася до неї, заважаючи її заняттям своїми пустими запитаннями й зауваженнями, що не стосуються справи. Інші члени родини були похмурі. Минуло вже п'ять болісних днів, а молодий граф усе не з'являвся, і з кожним днем пригніченість і зневіра, викликані його відсутністю, зростали.

Після обіду, гуляючи з Амалією садом, Консуело раптом побачила по той бік рову, що відмежовував їх від полів, Зденка. Здавалося, він говорив сам із собою й, судячи з інтонації, розповідав собі якусь історію. Консуело зупинила супутницю й попросила її перекласти те, що говорила ця дивна істота.

— Як можу я перекладати безглузду бридню, в якій немає найменшої послідовності? — знизуючи плечима, відповіла Амалія. — Ну добре, от що він бурмотав, раз уже вам так хочеться це знати: «Була одного разу велика гора, зовсім біла, зовсім біла, поряд із нею більша гора, зовсім чорна, зовсім чорна, і поряд іще більша гора, зовсім червона, зовсім червона…» Ну що, вас це дуже цікавить?

— Можливо, коли б я могла знати продовження. Ах! Що б я дала, аби розуміти по-чеському! Я хочу навчитися цієї мови.

— Це не така легка мова, як італійська й іспанська, але ви до того старанні, що, коли візьметеся, напевно її здолаєте. Якщо це вам зробить приємність, я навчу вас цієї мови.

— Ви будете просто ангелом! Але тільки за умови, що в ролі вчительки виявите більше терпіння, ніж у ролі учениці. А що говорить Зденко тепер?

— Зараз говорять його гори: «Чому, горо червона, зовсім червона, задавила ти гору чорну, зовсім чорну? А ти, горо біла, зовсім біла, навіщо дозволила розчавити гору чорну, зовсім чорну?»

Тут Зденко заспівав пронизливим, розбитим голосом, але так вірно й із таким почуттям, що Консуело була розчулена до глибини душі.

Пісня його була така:

«Гори чорні й гори білі, багато вам треба води із червоної гори, щоб вимити ваші плаття.

Ваші плаття, чорні від злочинів і білі від ледарства, ваші плаття, забруднені неправдою, ваші плаття, що блискають гординею.

Але ось вони випрані, добряче випрані, обоє ваших платтів, які не хотіли змінити свій колір. Ось вони зношені, зовсім зношені, ваші плаття, що не хотіли волочитися по дорозі!

Ось усі гори червоні, зовсім червоні. Потрібні всі води неба, всі води неба, щоб їх відмити».

— Що це? Імпровізація чи старовинна народна пісня? — запитала Консуело свою подругу.

— А хто може це знати? — відповіла Амалія. — Адже Зденко — невтомний імпровізатор і вельми майстерний народний співак. Наші селяни дуже люблять його спів, а його вважають за святого, уявляючи, що його божевілля — не природжене нещастя, а дар небесний. Вони його годують, носяться з ним; якби тільки побажав, він одержав би найкраще житло й був би одягнений краще за всіх. Усі навперебій прагнуть залучити його у свій будинок: адже вважається, що він приносить щастя й передвіщає удачу. Небо покрите хмарами, але варто показатися Зденку, й усі з полегшеним зітханням повторюють: «Усе гаразд! Тут граду не буде!» Видасться поганий урожай, — просять Зденка проспівати; і позаяк у своїх піснях він завжди обіцяє роки родючості й достатку, то всі втішаються, очікуючи кращого майбутнього. Але жити Зденко ні в кого не хоче. Його натура бурлаки тягне його в хащу лісів. Так і невідомо, де проводить він ночі, де переховується від холоду й гроз. Жодного разу за десять років ніхто не бачив, аби він увійшов під чий-небудь дах, крім замку Велетнів; він стверджує, що у всіх будинках округи — його предки й що йому заборонено показуватись їм на очі. Альберта ж він проводжає аж до його кімнати; він відданий і покірний йому, як його пес Цинабр. Альберт — єдина людина, якій підкоряється ця дика, незалежна істота; він може одним словом припинити невичерпну веселість, безкінечні пісні, безугавну балаканину Зденка. Кажуть, колись у Зденка був прекрасний голос, але він надірвав його своєю балаканиною, співом і сміхом. Роками він не старший за Альберта, але ж на вигляд йому років п'ятдесят. Вони були товаришами дитинства; тоді Зденко був тільки наполовину божевільним. Він зі стародавнього роду; один із його предків навіть відігравав значну роль у війні гуситів. Позаяк замолоду в Зденка була гарна пам'ять і взагалі непогані здібності, батьки, через його слабке здоров'я, вирішили зробити з нього ченця. Довго бачили його в одязі послушника якогось жебручого ордену. Але підкорити його монастирським правилам так і не змогли: коли, бувало, його разом з одним із ченців посилали в об'їзд для збору пожертвувань, а з ним осла, навантаженого дарунками правовірних, він раптом кидав і суму, й осла, і ченця й надовго пропадав у лісах. Коли Альберт вирушив подорожувати, Зденко впав у повний відчай, скинув рясу, утік із монастиря й зробився справжнім бурлакою. Меланхолія його помалу розвіялась, але проблиски розуму, що часом