Консуело - Жорж Санд
«Господи! — від усього серця молилася Консуело. — Невже піднесена душа Альберта, така полум'яна, така милосердна, не забруднена людськими пристрастями, невже у твоїх очах вона менш дорогоцінна, ніж душі терплячих, але бездіяльних людей, що терплять мирське зло і не обурюються тим, що справедливість та істина зневажені на землі? Чи можливо, щоб диявол володів цим юнаком, який у дитинстві віддавав усі свої іграшки, всі свої речі дітям бідняків, а досягши зрілості, хотів роздати все своє багатство, щоб полегшити людське горе? А вони, ці знатні панове, лагідні й добросерді, що оплакують марними слізьми людські нещастя й полегшують їх нікчемними подаяниями, чи не помиляються вони, уявляючи, начебто скоріше заслужать рай своїми молитвами й підкоренням імператорові та папі, ніж важливими справами й величезними жертвами? Ні, Альберт не безумець! Якийсь внутрішній голос говорить мені, що це найпрекрасніший зразок праведника й святого з усіх створених природою. І якщо тяжкі сни й дивні примари затьмарили ясність його розуму, якщо, нарешті, він душевнохворий, як вони думають, то його довели до цього тупе неприйняття його поглядів, відсутність розуміння й сердечна самотність. Я бачила комірчину, де колись був замкнений Тассо[126], якого визнали божевільним, і я подумала тоді, що, можливо, він був доведений до розпачу несправедливістю. Я не раз чула у вітальнях Венеції, як називали безумцями тих християнських мучеників, над зворушливою історією яких я в дитинстві проливала сльози, — їхні чудеса вважали там шарлатанством, а їхні одкровення — хворобливим маренням. Але за яким правом ці люди, цей набожний старий, ця боязка каноніса, що вірять у чудеса святих і в геніальність поетів, — за яким правом вони вимовляють над своїм чадом такий ганебний і відразливий вирок, застосовний тільки до убогих і злочинних? Божевільний! Але ж божевілля — це щось жахливе, відразливе, це покарання Боже за тяжкі злочини, — а тут людину вважають божевільною через те, що вона добра! Я гадала, що людина, яка знемагає під вагою незаслуженого нещастя, має право на повагу й співчуття. А що, якби я збожеволіла, якби того жахливого дня, коли я побачила Андзолето в обіймах іншої, я стала хулити Бога, невже і я втратила б тоді всяке право на поради, на підтримку, на духовну турботу про мене моїх братів-християн? Виходить, вони мене вигнали б і дозволили бродяжити по великих дорогах, думаючи: «Для неї немає порятунку, подамо їй милостиню й не розмовлятимемо з нею — вона занадто багато страждала й уже тепер не в змозі розуміти нас». Але ж саме так ставляться тут до нещасного графа Альберта! Його годують, одягають, за ним доглядають, — словом, йому кидають подачку у вигляді дріб'язкових турбот. Але з ним не розмовляють: мовчать, коли він запитує, опускають голови або відвертаються, коли він починає в чомусь переконувати. Коли ж він, відчуваючи весь жах самотності, прагне ще більшої самоти, йому надають можливість утікати кудись, самі ж тим часом моляться про його благополучне повернення, немов між ним і тими, кого він любить, — цілий океан. А тим часом усі припускають, що він десь неподалік. Мене просять співати, щоб розбудити його на той випадок, якщо він лежить у летаргічному сні за якою-небудь товстою стіною або в дуплі якого-небудь старого дерева поблизу. Як могли вони не проникнути в таємниці цього старовинного будинку, як могли, розшукуючи, не докопатися до самісіньких надр землі? О, якби я була на місці батька або тітки Альберта, я не залишила б каменя на камені, але знайшла б його! Жодне дерево в лісі не вціліло б, поки віддало б його мені».
Заглиблена у свої думки, Консуело тихенько вийшла з молитовні графа Християна і, сама не знаючи як, набрела на двері, що виходили назовні. Вона попрямувала в ліс; відшукуючи найбільш дикі, найбільш непрохідні стежки, блукала вона, ваблена романтичним, сповненим героїзму прагненням і сподіванням розшукати Альберта. У цьому сміливому бажанні не було ніяких негідних міркувань, ні тіні безрозсудної забаганки. Щоправда, Альберт заполонив її уяву, її мрії, але вона розшукувала в цих пустельних місцях не молодого красеня, захопленого нею, для того щоб зустрітися з ним наодинці, а нещасну шляхетну людину, яку хоча й не мріяла врятувати зовсім, але все-таки сподівалася трохи заспокоїти своєю ніжною турботою. Так само вона розшукувала б старого хворого пустельника, щоб доглядати за ним, або дитину, яка заблудилася, щоб повернути її матері. Вона сама була ще дитиною, але в ній уже прокинулося материнське почуття, в неї була наївна віра, полум'яне милосердя, захоплена хоробрість. Як Жанна д'Арк, що мріяла про звільнення своєї батьківщини і зважилася на подвиг, вона мріяла про це паломництво і розпочала його. Їй навіть на думку не спадало, що хто-небудь може осміяти або засудити її рішення. Вона не могла зрозуміти, як близька Альбертові по крові Амалія, що спочатку сподівалася здобути його любов, не додумалася до такого плану й не здійснила його.
Вона йшла швидко, ніякі перешкоди не зупиняли її. Тиша, що панувала в цих дрімучих лісах, тепер не навівала на неї смутку й не лякала. Бачачи на піску сліди вовків, вона анітрошки не боялася зустрічі з їхньою голодною зграєю. Їй здавалося, що її направляє Божий перст, який робить її невразливою. Дівчина, яка знала напам'ять Тассо (недарма наспівувала вона його ледве не щоночі на лагунах), уявляла, що йде під захистом талісмана, як колись ішов серед небезпек зачарованого лісу великодушний Убальдо в пошуках Рінальдо[127]. Легка, струнка, вона пробиралася серед скель і колючих чагарників; на чолі її сяяла таємна гордість, а на щоках виступив легкий рум'янець. Ніколи в героїчних ролях не була вона така прекрасна, а тим часом у цю хвилину вона так само не думала про сцену, як, граючи на ній, не думала про саму себе.
Поглинена своїми мріями й думками, вона зрідка зупинялася.
«А що, коли я раптом зустріну його, — запитувала вона себе, — що зможу я сказати йому, аби переконати його й заспокоїти? Я ж нічого не знаю про таємничі й високі матерії, що хвилюють його. Я бачу їх тільки крізь поетичну завісу, ледве підняту перед моїми очима, засліпленими новими баченнями. Адже мало запопадливості й любові до ближнього — треба володіти знанням і красномовством, аби знайти слова, достойні бути вислуханими людиною, що стоїть настільки вище за мене, безумцем, більш мудрим, аніж усі розсудливі люди, серед яких я жила. Але Господь надихне мене, коли настане ця хвилина, а тепер не
