Консуело - Жорж Санд
— Тепер уже немає сумніву, що музика шкідлива для нього, — зауважив капелан.
— У такому разі, — відповіла Консуело, — я постараюся всіма силами, щоб він ніколи більше не чув мого співу, а під час наших уроків із баронесою ми будемо так зачинятися, що жоден звук не долетить до вух графа Альберта.
— Це дуже зв'яже вас, дорога синьйоро, — заперечила каноніса, — але, на жаль, не від мене залежить зробити ваше перебування в нас більш приємним.
— Я хочу ділити з вами ваші печалі й ваші радощі, — відповіла Консуело, — і не бажаю іншого задоволення, як заслужити вашу довіру й дружбу.
— Ви шляхетна дівчина, — сказала каноніса, простягаючи їй свою руку, довгу, суху й блискучу, як жовта слонова кістка. — Але послухайте, — додала вона, — я зовсім не думаю, щоб музика була дійсно така шкідлива для мого дорогого Альберта. З того, що мені розповіла Амалія про сцену, яка сталася сьогодні вранці в її кімнаті, я, навпаки, бачу, що його радість була занадто сильна. Можливо, його страждання було викликане саме тим, що ви занадто скоро перервали ваші чудесні мелодії. Що він вам говорив іспанською мовою? Я чула, що він прекрасно володіє цією мовою, так само як і багатьма іншими, засвоєними ним із дивовижною легкістю під час подорожей. Коли його запитують, як міг він запам'ятати стільки різних мов, він відповідає, що знав їх іще до свого народження й тепер лише згадує їх, тому що однією мовою він говорив тисячу двісті років тому, а іншою — беручи участь у хрестових походах. Уявіть, який жах! Позаяк нам нічого не слід приховувати від вас, дорога синьйоро, ви ще почуєте від племінника чимало дивних розповідей про його, як він висловлюється, колишні існування. Але перекладіть мені, ви ж уже добре говорите німецькою, що саме сказав він вашою рідною мовою, яку ніхто з нас тут не знає.
У цю хвилину Консуело відчула якусь підсвідому зніяковілість. Проте вона вирішила сказати майже всю правду й одразу ж пояснила, що граф Альберт благав її продовжувати співати й не йти, кажучи, що вона приносить йому велику розраду.
— Розраду! — скрикнула прониклива Амалія. — Він ужив саме це слово? Ви ж знаєте, тітонько, як багато воно значить у вустах мого кузена.
— Справді, він часто повторює це слово, і воно має для нього якийсь пророчий зміст, — відгукнулася Вінцеслава, — але я припускаю, що в цій розмові він міг ужити його в звичайному значенні.
— А яке слово він повторював вам кілька разів, мила Порпоріно? — наполегливо допитувала Амалія. — Це було якесь особливе слово, але хвилювання перешкодило мені його запам'ятати.
— Я добре сама його не зрозуміла, — відповіла Консуело, роблячи над собою страшенне зусилля, щоб збрехати.
— Мила Ніно, — сказала їй на вухо Амалія, — ви розумні та обережні, але ж і я недурна й прекрасно зрозуміла, що ви і є та містична розрада, яку було обіцяно Альбертові саме на тридцятому році життя. Не намагайтеся приховати, що ви це зрозуміли краще за мене: це небесне приречення, і я не ревную до нього.
— Послухайте, дорога Порпоріно, — сказала каноніса, подумавши кілька хвилин. — Коли Альберт ось так зникав — раптово, немов якими чарами, — нам завжди здавалося, що він ховається десь поблизу, можливо, навіть у самому замку, в якому-небудь місці, відомому лише йому одному. Не знаю, чому, але мені спало на думку, що якби ви зараз заспівали й він почув ваш голос, він повернувся б до нас.
— Якби це було так! — проказала Консуело, готова підкоритися.
— А якщо Альберт десь поблизу і музика тільки погіршить його стан? — зауважила ревнива Амалія.
— Ну що ж? — сказав граф. — Треба зробити цю спробу. Я чув, що незрівнянний Фарінеллі міг сво'ім співом розвіювати чорну меланхолію іспанського короля[123], подібно до того як юному Давидові вдавалося грою на арфі приборкувати лють Саула[124]. Спробуйте, великодушна Порпоріно: душа, така чиста, як ваша, має поширювати навколо себе сприятливий вплив.
Консуело, розчулена, сіла за клавесин і заспівала іспанський церковний гімн на честь Богоматері-утішниці, якого навчила її в дитинстві мати. Він починався словами «Consuelo de mi alma» («Розрада моєї душі»). Вона проспівала його таким чистим голосом, з такою непідробленою простотою й вірою, що господарі старого замку майже забули про предмет своєї тривоги, віддавшись цілком почуттю надії й віри. Глибока тиша панувала й у самому замку й довкола нього; вікна й двері було відчинено навстіж, аби голос Консуело міг розноситись якнайдалі. Місяць своїм зеленуватим світлом заливав амбразури величезних вікон. Усе було спокійно. Душевні муки змінилися чистим релігійним почуттям, як раптом важке зітхання, що ніби вирвалось із глибини людських грудей, відгукнулося на останні звуки голосу Консуело. Зітхання це було таке виразне і тривале, що всі присутні не могли не почути його; навіть барон Фрідріх розплющив очі, думаючи, що його хтось кличе. Усі зблідли й перезирнулися, мовби говорячи одне одному: «Це не я. Можливо, це ви?» Амалія не могла стриматися, щоб не скрикнути, а Консуело, якій здалося, що зітхання це пролунало зовсім біля неї, хоча вона сиділа за клавесином досить далеко від усіх інших, так злякалася, що не могла вимовити ні слова.
— Боже милосердний! — скрикнула охоплена жахом каноніса. — Чули ви це зітхання, що мовби виходить із глибини землі?
— Скажіть краще, тітонько, — вигукнула Амалія, — що воно пронеслося над нашими головами, як подих ночі.
— Мабуть, сова, приваблена свічкою, пролетіла через кімнату в той час, як ми були поглинені музикою, а тому ми почули легкий шум її крил тільки тоді, коли вона вже вилетіла з вікна, — висловив своє припущення капелан, у якого, одначе, зуби цокотіли від страху.
— А можливо, це собака Альберта? — сказав граф Християн.
— Тут немає Цинабра, — заперечила Амалія, — адже де Альберт, там і Цинабр. І все-таки хтось дивно зітхнув. Якби я зважилася підійти до вікна, я побачила б, чи не підслуховував хто-небудь спів із саду, але, зізнаюся, якби від цього залежало навіть моє життя, у мене однаково не вистачило б на це хоробрості.
— Для дівчини без забобонів, для маленького французького філософа ви недостатньо хоробрі, дорога баронесо, — пошепки сказала їй Консуело, силкуючись
