Консуело - Жорж Санд

— Ні, ні, не ходіть туди, моя мила, — голосно відповіла їй Амалія, — і не храбруйте: ви бліді як смерть і вам іще може зробитися зле.

— Як при вашому горі ви можете бути здатні на такі дитячі витівки, дорога Амаліє? — мовив граф Християн, прямуючи повільним твердим кроком до вікна.

Подивившись у вікно й нікого не побачивши, він спокійно зачинив його, кажучи:

— Як видно, дійсні прикрощі недостатньо пекучі для палкої уяви жінок. Їхній винахідливий розум завжди прагне додати які-небудь вигадані страждання. У цьому зітханні немає, без сумніву, нічого таємничого. Хтось із нас, розчулений прекрасним голосом і величезним талантом синьйорини, несвідомо для себе самого видав щось на зразок захопленого вигуку, який вирвавсь із глибини душі. Може, це сталося навіть зі мною, хоча я сам цього й не помітив. Ах, Порпоріно, якщо вам не вдасться вилікувати Альберта, то принаймні ви зумієте вилити небесний бальзам на рани, не менш глибокі, ніж ті, від яких страждає він.

Ці слова доброго старого, завжди розумного та спокійного, незважаючи на сімейні знегоди, що пригнічували його, були теж небесним бальзамом для Консуело. Їй захотілось опуститися перед ним на коліна й попрохати благословити її так, як благословив її Порпора, розлучаючись із нею, і як благословив її Марчелло того прекрасного дня її життя, з якого почалася для неї ціла вервечка сумних і самотніх днів.

Розділ 33

Минуло кілька днів, а про графа Альберта не було ніяких звісток. Консуело, якій такий стан речей вселяв болісну тривогу, дивувалася, бачачи, що родина Рудольштадтів переносить гніт цієї страшної невідомості, не виявляючи ні розпачу, ні нетерпіння. Звичка до найважчих переживань породжує якусь видимість апатії, а іноді й справжню зачерствілість, що уражає й навіть роздратовує душі, у яких чутливість іще не притупилася від тривалих бід. Консуело жила серед цих сумовитих вражень і нез'ясовних подій немов у кошмарі, і їй здавалося дивним, що порядок у будинку майже не порушувався: як завжди, була діяльною каноніса, як і раніше, барон захоплювався полюванням, так само незмінно капелан виконував свої релігійні обов'язки, так само веселою та глузливою була Амалія. Ця веселість і жвавість молодої баронеси особливо обурювали Консуело. Їй було зовсім незрозуміло, як та могла реготати й пустувати, у той час як вона сама ледве здатна була читати або шити.

Каноніса тим часом вишивала покров на вівтар замкової каплиці. Це було чудо терпіння, смаку й акуратності. Зробивши обхід будинку, вона всідалася за свої п'яльці, хоча б для декількох стібків, аж поки їй доводилося знову йти в комори, у кліті або в льохи. І треба було бачити, якого значення надавала вона всім цим дрібницям, як це кволе створіння своїм рівним, сповненим гідності, розміреним, але завжди швидким кроком обходило всі завулки свого маленького царства, тисячу разів за день змірявши у всіх напрямках тісний і сумовитий простір своїх домашніх володінь. Консуело не розуміла також поваги й замилування, з яким усі в замку та в окрузі ставилися до того, що каноніса з такою любов'ю та дбайливістю звалила на себе обов'язки невтомної економки. Дивлячись, як вона з дріб'язковою ощадливістю впорядковує найнікчемніші справи, можна було подумати, начебто вона жадібна й недовірлива. А тим часом у серйозних випадках життя вона виявляла широку й великодушну натуру. Але цих шляхетних якостей і особливо цієї чисто материнської ніжності, за які її так цінувала й шанувала Консуело, було б недостатньо для оточення, щоб зробити її героїнею сімейного вогнища. Для того щоб усіма було визнано її дійсно неабиякий розум і сильний характер, потрібно було також — особливо потрібно було — це священнодійство при веденні великого господарства замку з усіма його дрібницями (які саме й могли його опошлити). Не проходило дня без того, щоб граф Християн, барон або капелан не проводжали її захопленим вигуком: «Скільки мудрості, скільки мужності, скільки сили духу в нашій канонісі!»

Навіть Амалія, яка не вміла відрізняти в житті високе від пустого, що заповнювало її власне існування, не насмілювалася жартувати над господарським запалом тітки, що видавався Консуело єдиною плямою на променистому душевному обліку чистої й велелюбної горбатої Вінцеслави. Циганочці, що народилася на великій дорозі й була кинута в світ без іншого керівника й покровителя, крім власної геніальності, стільки турбот, така витрата енергії, таке задоволення, одержуване від збереження якихось речей, від заготівлі їстівних припасів, здавалися дивовижною розтратою душевних і розумових сил. Дівчині, яка нічого не мала й не жадала ніяких земних благ, важко було бачити, як ця прекрасна душа добровільно надривається в нескінченних турботах про хліб, вино, дрова, прядиво, худобу й меблі. Якби їй запропонували самій усі ці блага (предмет прагнення для більшості людей), вона воліла б натомість хоч одну мить колишнього щастя, своє лахміття, своє дивовижне небо, свою чисту любов, свою волю на венеціанських лагунах. Ці гіркі й разом з тим дорогоцінні спогади поставали перед нею все в більш і більш яскравих барвах, у міру того як вона віддалялася від цього радісного обрію, поринаючи в крижану сферу, яка називається реальним життям.

У неї стискалося серце, коли з настанням сутінків каноніса, з великою зв'язкою ключів, робила в супроводі вірного Ганса обхід усіх будівель, усіх дворів: замикалися всі виходи, оглядалися всі завулки, де могли б сховатися зловмисники, буцім ніхто не міг заснути спокійно за цими грізними стінами, поки в рови, що оточують замок, ринуться з ревінням води гірського потоку, бранця розташованого неподалік шлюзу, поки будуть замкнені всі ґратчасті ворота й буде піднято всі звідні мости. Як часто доводилося Консуело під час далеких мандрівок з матір'ю ночувати біля великої дороги, підстеливши під себе тільки полу розідраного материнського плаща! Скільки разів привітала вона зорю на білих кам'яних плитах Венеції, обмитих хвилями, ні на секунду не побоюючись за свою цнотливість, єдине багатство, яким вона дорожила. «На жаль, — говорила вона собі, — які жалюгідні ці люди: їм треба охороняти стільки добра! День і ніч піклуються вони про свою безпеку й, постійно прагнучи її, не мають часу ні домогтись її, ні користуватися нею». Тепер і вона, подібно до Амалії, вже нудилась у цій похмурій в'язниці, у цьому похмурому замку Велетнів, куди, здавалося, саме сонце боялося заглянути. Але в той час як юна баронеса мріяла про бали, вбрання й шанувальників, Консуело мріяла про борозну в полі, про кущ у лісі або про човен замість будь-якого палацу, про безкінечне зоряне небо замість усяких інших