Консуело - Жорж Санд
«Боже милостивий! — із жахом вигукнула тітонька, хрестячись. — Божевілля знову повернулося до нього!»
«Не перебивайте його, сестрице, — зупинив канонісу граф Християн, зробивши над собою страшне зусилля. — Дайте йому висловити все. Говори ж, сину мій. Що сказав тобі ангел у скелі Жаху?»
«Він сказав мені, що моя розрада вже близько, — відповів Альберт з обличчям, що сяяло від захвату, — і зійде вона в моє серце, коли мені виповниться тридцять років».
Бідолашний дядько похилив голову. Вказуючи на вік, у якому померла його мати, Альберт мовби натякав на власну смерть. Очевидно, покійна графиня часто під час своєї хвороби пророкувала, що ні вона, ні жоден із її синів не доживуть до тридцятирічного віку. Здається, тітонька Ванда була також трохи ясновидющою, щоб не сказати більше; але з певністю я нічого про це не знаю: ніхто не зважується будити в дядькові такі тяжкі спогади.
Капелан, прагнучи розсіяти похмурі думки, навіяні цим пророкуванням, намагався змусити Альберта висловитися щодо абата. Адже з нього-то й почалася розмова.
Альберт, у свою чергу, зробив над собою зусилля, щоб відповісти капеланові.
«Я говорю вам про божественне і вічне, — сказав він після деякого вагання, — а ви нагадуєте мені про скороминуще, пусте й суєтне, уже майже забуте мною».
«Говори ж, сину мій, говори, — втрутився граф Християн. — Дай нам узнати тебе сьогодні!»
«Ви досі не знали мене, батьку, і не узнаєте в ті короткі миті, що ви їх називаєте цим життям. Але якщо вас цікавить, чому я подорожував, чому терпів присутність цього невірного, неуважного стража, якого приставили до мене для того, щоб він ходив за мною по п'ятах, як голодний ледачий пес, прив'язаний до руки сліпця, то я кількома словами можу пояснити вам це. Досить я помучив вас, потрібно було прибрати з ваших очей сина, глухого до ваших наставлянь і ваших умовлянь. Я прекрасно знав, що не вилікуюся від того, що ви називали моїм божевіллям, але необхідно було заспокоїти вас, дати вам надію, і я погодився на вигнання. Ви взяли з мене слово, що я не розлучуся без вашої згоди із супутником, даним мені вами, і я дозволив йому возити мене по світу. Я хотів дотримати свого слова й хотів також дати йому можливість підтримувати у вас надію й спокій, повідомляючи про мою покірність і терплячість. Я був покірний і терплячий. Я закрив для нього своє серце й вуха, а він був настільки розумний, що навіть і не робив зусиль відкрити їх. Він гуляв зі мною, одягав і годував мене, як малу дитину. Я відмовився від того життя, яке вважав для себе правильним, я привчив себе спокійно дивитись, як панують на землі горе, несправедливість і божевілля. Я побачив людей і їхні установлення. Обурення змінилося в моєму серці жалістю, коли я зрозумів, що гнобителі страждають більше, ніж пригноблені. У дитинстві я любив тільки мучеників; тепер я почав ставитися із співчуттям і до катів — жалюгідних грішників, які спокутують у цьому житті злочини, вчинені ними в колишніх втіленнях, і які приречені за це Богом бути злими, — катування, у тисячу разів жорстокіше, ніж те, якого зазнають їхні безневинні жертви. Ось чому тепер я роздаю милостиню тільки для того, щоб полегшити тягар багатства для себе, себе одного, ось чому я більше не тривожу вас своїми проповідями, — я зрозумів, що час бути щасливим ще не настав, тому що, говорячи мовою людей, час бути добрим іще далеко».
«Ну, а тепер, коли ти позбувся цього, як ти називаєш його, наглядача, коли ти можеш жити спокійно, не бачачи нещасть, які ти поступово усуваєш навколо себе, не зустрічаючи перешкод своїм великодушним поривам, — скажи, хіба тепер ти не міг би, зробивши над собою зусилля, вигнати із серця тривогу?»
«Не запитуйте мене більше, дорогі мої рідні, — мовив Альберт. — Сьогодні я більше нічого не скажу!»
І він дотримав слова навіть на більший строк: він не розкривав рота цілий тиждень.
Розділ 31
— Історію Альберта буде закінчено кількома словами, мила Порпоріно, тому що мені майже нема чого додати до вже розказаного. Протягом півтора роки, проведених мною тут, фантазії Альберта, про які ви тепер маєте уявлення, раз у раз повторювалися. Тільки його «спогади» про те, чим він був і що бачив у минулі століття, набули якоїсь страшної реальності відтоді, як у ньому виявилася особлива, разюча здатність, про яку ви, можливо, чули, але в яку я не вірила, поки не дістала тому доказів. Кажуть, що в інших країнах ця здатність зветься ясновидінням і що начебто особи, які володіють ним, користуються більшою повагою серед людей марновірних. Що ж до мене, то я зовсім не знаю, що й думати про це, не беруся пояснити й вам, але знаходжу в цьому зайвий привід не виходити заміж за чоловіка, який бачить за сотні миль кожний мій крок і в змозі читати всі мої думки. Для цього треба бути щонайменше святою, а хіба це можливо, коли живеш із чоловіком, що, як видно, віддав себе дияволові?
— Ви маєте здатність усе висміювати, — зауважила Консуело. — Я просто дивуюся, як ви можете говорити так весело про речі, від яких у мене волосся на голові стає дибки. У чому ж полягає це ясновидіння?
— Альберт бачить і чує те, чого ніхто інший не може ні бачити, ні чути. Коли має зненацька з'явитися людина, до якої він прихильний (причому ніхто не знає про це), він вирушає заздалегідь їй назустріч. Так само — варто йому відчути наближення того, кого він не любить, як він іде до себе й зачиняється.
Одного разу, гуляючи з моїм батьком у горах, він раптом зупинився й пішов в обхід, прокладаючи собі шлях серед скель і тернику, для того тільки, щоб не пройти по якомусь місцю, де, одначе, не було нічого примітного. Через кілька хвилин вони повернулися до цього місця, й Альберт знову вчинив так само. Батько мій, помітивши це, зробив вигляд, начебто щось загубив, і під цим приводом хотів підвести його до підніжжя тієї ялини, яка, очевидно, навіювала йому таку відразу. Однак Альберт не тільки не підійшов до неї,
