Консуело - Жорж Санд
«Так ви дуже страждаєте, Альберте?» — запитала каноніса.
«Так, дуже», — відповів він таким тоном, наче його запитали, чи добре він спав.
«Виходить, абат був тобі дуже неприємний?» — у свою чергу запитав його граф Християн.
«Дуже», — тим же тоном відповів Альберт.
«А чому ж, сину мій, ти не сказав мені про це раніше? Як міг ти так довго терпіти антипатичну тобі людину, не поділившись цим зі мною? Невже ти сумнівався, любий мій хлопчику, в тому, що, довідавшись про твої страждання, я б негайно позбавив тебе їх?»
«Це так мало додавало до мого горя, — відповів Альберт із жахаючим спокоєм. — Я не сумніваюсь у вашому доброму ставленні до мене, батьку, але те, що ви випровадили б абата, мало полегшило б мою долю, тому що ви, напевно, замінили б його іншим наглядачем».
«Скажи краще — товаришем по подорожі; при моїй любові до тебе, сину мій, мені боляче чути слово «наглядач»».
«Ваша любов, любий батьку, і змушувала вас піклуватися про мене в такий спосіб. Ви навіть не підозрювали, як мучили мене, випроваджуючи від себе й із цього будинку, де, з волі провидіння, я мав би жити до моменту, поки не звершаться наді мною його приречення. Ви гадали, що сприяєте моєму видужанню й спокою, і, хоча я краще розумів, що корисніше для нас із вами, я мусив вам коритися. Усвідомлюючи свій синівський обов'язок, я його виконав».
«Я знаю, Альберте, твоє добре серце й твою прихильність до нас, але хіба ти не можеш висловити свою думку ясніше?»
«Це дуже легко, — відповів Альберт, — і настав час зробити це».
Альберт промовив це таким спокійним тоном, що нам здалося, начебто ми дожили до тої щасливої хвилини, коли душа його нарешті перестане бути для нас болісною загадкою. Ми всі оточили його, спонукаючи лагідними поглядами вперше в житті розкрити свою душу. Очевидно, він вирішив довіритися нам, і от що він повідав:
«Ви завжди дивилися на мене, та й зараз ще дивитесь як на хворого й божевільного. Якби я не почував до вас такої безмежної любові й ніжності, я, мабуть, зважився б поглибити прірву, що розділяє нас, і довів би вам, що, у той час як ви погрузнули у світі оман і забобонів, мені небо відкрило доступ до істини та світла. Але, не відмовившись від усього того, що становить ваш спокій, вірування й благополуччя, ви були б не в змозі зрозуміти мене. Коли мимоволі в пориві захвату в мене виривається кілька необережних слів, я негайно зауважую, що, бажаючи висмикнути з корінням ваші омани й показати вашим ослаблим очам сліпучий світоч, яким я володію, я завдаю вам страшних мук. Усі ваші життєві дрібниці, всі ваші звички, всі фібри вашої душі, всі сили вашого розуму — все це настільки пов'язано, переплутано неправдою, настільки підпорядковано законам пітьми, що, прагнучи дати вам нову віру, я, здається, даю вам смерть. Тим часом і наяву й уві сні, і в тиші й у бурю я чую голос, який велить мені просвітити вас і повернути на шлях істини. Але я людина занадто любляча і слабка, щоб зробити це. Коли я бачу ваші очі, повні сліз, ваші пригнічені обличчя, коли чую ваші зітхання, коли відчуваю, що приношу вам смуток і жах, я тікаю, ховаюся, щоб не піддатися голосу своєї совісті й велінню долі. Ось у чому моє горе, моя мука, мій хрест і моє катування. Ну що, чи розумієте ви мене тепер?»
Дядько, тітка й капелан розуміли почасти, що Альберт створив для себе релігію й моральні правила, зовсім відмінні від їх власних, але, як правовірні католики, вони, боячись упасти в найменшу єресь, не зважувалися викликати його на більшу відвертість. У мене ж тоді було ще дуже неясне уявлення про деякі особливості його дитинства й ранньої юності, і тому я анічогісінько не могла зрозуміти. До того ж, Ніно, у той час я так само мало, як і ви тепер, була поінформована про те, що таке гуситство, що таке лютеранство. Потім я багато й часто чула про це, і, правду сказати, нескінченні суперечки на цю тему між Альбертом і капеланом не раз наводили на мене нестерпну нудьгу. Отже, я з нетерпінням чекала від Альберта більш докладних роз'яснень, але їх так і не було.
«Я бачу, — сказав нарешті Альберт, вражений мовчанням, яке запанувало довкола нього, — що ви не хочете мене зрозуміти з побоювання зрозуміти занадто добре. Нехай буде по-вашому. Осліплення ваше віддавна готувало кару, що тяжіє наді мною. Вічно нещасний, вічно самотній, вічно чужий серед тих, кого я люблю, я знаходжу підтримку й притулок лише в обіцяній мені розраді».
«Що ж це за розрада, сину мій? — запитав смертельно засмучений граф Християн. — Чи не можемо ми самі дати тобі її, і невже ми ніколи не зможемо зрозуміти одне одного?»
«Ніколи, батьку мій. Будемо ж любити одне одного, позаяк нам тільки це й дано. І нехай небо буде свідком, що наша нескінченна, непоправна розбіжність у думках ніколи не зменшувала моєї любові до вас».
«А хіба цього недостатньо? — сказала каноніса, беручи Альберта за руку, у той час як брат її потискував йому іншу руку. — Скажи, — продовжувала вона, — хіба не можеш ти забути свої дивні думки, свої дивні вірування й жити любов'ю серед нас?»
«Я й живу нею, — мовив Альберт. — Любов — це благо, що дає радість або гіркоту, залежно від того, чи одну віру сповідують люди, пов'язані нею. Серця наші, дорога тітонько Вінцеславо, б'ються в унісон, а розум ворогує, — і це велике нещастя для всіх нас! Я знаю, що ворожнеча ця протриває ще століття; от чому в цьому сторіччі я чекаю обіцяного мені блага, яке дасть мені сили сподіватися».
«Що ж це за благо, Альберте? Чи не можеш ти сказати мені?»
«Не можу, тому що воно невідоме й для мене самого. Але воно прийде. Не минає тижня без того, щоб моя мати не провіщала мені цього вві сні; і всі голоси лісу, коли я запитую їх, завжди підтверджують мені те ж саме. Часто бачу я блідий, променистий лик ангела, що пролітає над скелею Жаху; тут, у цьому лиховісному місці, під тінню цього дуба, у той час, коли мої сучасники звали мене Жижкою, я був охоплений гнівом Божим і вперше став знаряддям Господньої відплати. Тут же, біля підніжжя цієї самої скелі, я бачив,
