Консуело - Жорж Санд
Божевільний не переслідував її й нічого не зробив, аби повернути її. Він тільки видерся на скелю Жаху й, стежачи очима за Консуело, яка віддалялася, продовжував помахувати їй шапкою, стрибаючи, роблячи всілякі рухи руками й ногами й увесь час бурмочучи якесь незрозуміле для дівчини чеське слово. Відійшовши від нього на деяку відстань і трохи розхрабрившись, Консуело оглянулася, щоб гарненько розгледіти його й розчути. Вона вже дорікала собі за те, що злякалася одного з тих нещасних, яких завжди так жаліла й за презирство й байдужість до яких так обурювалася на інших людей іще хвилину тому. «Це добродушний безумець, — вирішила вона, — можливо, навіть він збожеволів од любові. Тільки на цій клятій скелі, до якої ніхто не сміє наблизитися й де демони та примари більш людяні, аніж його ближні, бо вони не проганяють його й не отруюють його веселого настрою, — тільки тут він знайшов притулок від бездушності й презирства людського. Бідолахо із сивою бородою та згорбленою спиною, ти смієшся й пустуєш, як мале дитя. Певно, Господь охороняє й благословляє тебе у твоєму нещасті, позаяк він посилає тобі веселі думки, а не зробив тебе озлобленим людиноненависником, яким ти мав би право стати».
Божевільний, побачивши, що вона сповільнила крок, і немов зрозумівши її доброзичливий погляд, заговорив з нею надзвичайно швидко по-чеському. Голос у нього був навдивовижу приємний, мелодійний, що зовсім не відповідав його потворній зовнішності. Консуело, не зрозумівши його, подумала, що треба дати йому милостиню, і, вийнявши з кишені монету, поклала її на камінь, попередньо підвівши руку, щоб він бачив, куди вона її кладе. Але божевільний зареготав іще дужче й, потираючи руки, сказав їй поганою німецькою мовою:
— Дарма, дарма… Зденкові нічого не потрібно. Зденко щасливий, дуже щасливий! У Зденка є розрада, розрада, розрада…
Потім, ніби згадавши слово, яке давно шукав, він у радісному пориві закричав зовсім виразно, хоча й з дуже кепською вимовою:
— Consuelo, Consuelo, Consuelo de mi alma![130]
Вражена Консуело зупинилася й звернулася до нього теж по-іспанськи.
— Чому ти так називаєш мене? — крикнула вона. — Хто сказав тобі це ім'я? Чи розумієш ти мову, якою я говорю з тобою?
Дарма чекала Консуело відповіді на всі ці запитання, — божевільний тільки стрибав, потираючи руки, як людина, надзвичайно задоволена собою. Поки до неї долітали звуки його голосу, вона чула, як він повторював її ім'я на різні лади, зі сміхом і вигуками радості, немовби вчений птах, що, сміючись, вимовляє заучене слово, чергуючи його зі своїм природним щебетанням.
Всю дорогу назад Консуело губилася в здогадах.
«Хто міг видати таємницю мого інкогніто? — запитувала вона себе. — Перший стрічний дикун у цій пустелі називає мене моїм справжнім ім'ям! Може, цей божевільний бачив мене де-небудь раніше? Такі люди ведуть бродячий спосіб життя; він міг бути у Венеції й бачити мене там».
Але марно силкувалася вона воскресити в пам'яті обличчя всіх жебраків і бурлак, яких звикла постійно бачити на набережних і на площі Святого Марка, — обличчя божевільного зі скелі Жаху не було серед них.
Одначе, коли вона вже проходила по звідному мосту, їй спав на думку більш обґрунтований і більш цікавий здогад. Вона вирішила перевірити свої підозри й потай привітала себе з тим, що здійснена нею прогулянка виявилася не зовсім безрезультатною.
Розділ 36
Коли Консуело, сповнена радісної надії, знову опинилась у товаристві пригніченої й мовчазної родини, вона стала дорікати собі за те, що так суворо засуджувала потай бездушність цих глибоко засмучених людей. Граф Християн і каноніса майже нічого не їли за сніданком, капелан також не зважувався виявити свій апетит; Амалія, очевидно, була дуже не в гуморі. Коли встали з-за столу, старий граф підійшов до вікна, подивився на посилану піском доріжку, що вела від річкового заповідника, по якій міг повернутись Альберт, і, постоявши з хвилину, сумно похитав головою, ніби кажучи: «Ще один день, який погано почався й так само погано скінчиться».
Консуело спробувала розважити їх, виконавши на клавесині дещо з останніх церковних творів Порпори, які всі вони завжди слухали з особливим замилуванням і цікавістю. Вона страждала тому, що, бачачи їх такими пригніченими, не може поділитися з ними своїми надіями. Але коли граф узявся за книгу, а каноніса, сівши за вишивання, підкликала її до своїх п'яльців, аби порадитися, якими хрестиками — білими чи блакитними — заповнити середину візерунка, всі думки Консуело зосередилися мимоволі на Альберті, який, можливо, знемагав у цю хвилину від утоми й голоду де-небудь у лісі та, не маючи сили знайти дорогу, лежав, застигнутий летаргічним сном, на якому-небудь холодному камені, піддаючись небезпеці стати здобиччю вовків і змій, у той самий час, як під вправними й невтомними пальцями лагідної Вінцеслави розпускалися на тканині численні розкішні квіти, зрошувані іноді пролитою нишком, але марною сльозою.
Як тільки їй удалося заговорити з набурмосеною Амалією, Консуело запитала, хто цей дивно одягнений божевільний, котрий блукає околицями і при зустрічі з людьми сміється, як дитина.
— А, це Зденко, — відповіла Амалія. — Хіба ви ще не бачили його під час ваших прогулянок? Він постійно блукає всюди, адже він бездомний.
— Сьогодні вранці я бачила його вперше, — сказала Консуело, — і вирішила, що він постійний мешканець Шрекенштейну.
— Так ось куди ви вже встигли злітати з самого ранку? Я починаю думати, мила Ніно, що й ви також несповна розуму: забратися самій ще й на світ не благословилося в ці пустельні місця, де можна зустрітися з ким-небудь і гіршим за сумирного дурника Зденка!
— Наприклад, з голодним вовком? — усміхаючись, мовила Консуело. — Мені здається, карабін барона, вашого батька, зробив безпечною всю округу.
— Справа не тільки в диких звірах, — сказала Амалія, — наші місця не
