Консуело - Жорж Санд
— Заспокойтеся, дорога синьйоро, — мовила Консуело. — Знову сталося щось дивне, хоча й зовсім не страшне: я щойно бачила, як Зденко ввійшов до кімнати графа Альберта.
— Зденко? Ви марите, дитя моє! Звідки він міг увійти? Я замкнула всі двері так само ретельно, як завжди, і сама пильнувала ввесь час, поки ви були на Шрекенштейні. Міст було піднято, а коли ви пройшли до замку, його знову підняли при мені.
— Хай там як, синьйоро, а Зденко в кімнаті графа Альберта. Ви самі можете в цьому переконатись, якщо бажаєте.
— Зараз же йду й вижену його, як він того заслуговує, — відповіла каноніса. — Мабуть, цей негідник пробрався сюди вдень. Але що йому потрібно? Мабуть, він шукає Альберта або очікує його? Ось вам доказ, люба, що він не більше аніж ми знає, де перебуває Альберт.
— Але все-таки ходімо й розпитаємо його, — наполягала Консуело.
— Хвилинку, одну хвилинку, — сказала каноніса: збираючись лягти в постіль, вона зняла дві спідниці й тепер уважала, що занадто легко одягнена, залишившись тільки в трьох. — Не можу ж я, моя мила, у такому вигляді стати перед чоловіком. Сходіть поки за капеланом або за моїм братом бароном — однаково, кого першого зустрінете. Не можемо ж ми самі перебувати з божевільним!.. Ах, боже мій! Що я! Адже я й не подумала, що такій молоденькій дівчині непристойно стукатися до чоловіків… Зараз! Зараз! Я буду готова за одну секунду.
Кажучи це, старенька почала одягатись; але чим більше вона поспішала, тим менш виходила в неї справа: вибита зі звичайної колії, чого давно з нею не траплялося, вона зовсім втратила розум. Консуело, хвилюючись, що через таку затримку Зденко встигне вислизнути з кімнати Альберта й так сховатися де-небудь у замку, що його потім і не знайти, озброїлася всією своєю енергією.
— Дорога синьйоро, — сказала вона, запалюючи свічку, — ви, будьте ласкаві, покличте цих панів, а я подбаю, щоб Зденко від нас не вислизнув.
Швидко піднявшись наверх, вона сміливою рукою відчинила двері до кімнати Альберта, — але там було порожньо. Вона пройшла до сусідньої кімнати, підняла там усі фіранки, не побоялася навіть заглянути під ліжко й інші меблі. Зденко зник, не залишивши ніяких слідів свого перебування.
— Нікого! — вигукнула Консуело, коли каноніса насилу піднялася нагору в супроводі Ганса й капелана: барон уже ліг спати, і не було ніякої можливості його добудитися.
— Я боюся, — сказав капелан, трохи незадоволений тим, що його знову потурбували, — боюся, що синьйора Порпоріна є жертвою самообману…
— Ні, пане капелане, — із жвавістю заперечила Консуело, — у мене самообману менше, ніж у будь-кого з тутешніх мешканців.
— Зате ні в кого немає такої витримки й самопожертви, як у вас, це безсумнівно, — сказав старий. — Але, синьйоро, ви з вашою палкою уявою бачите вказівки там, де, на жаль, їх зовсім немає.
— Отче мій, — сказала каноніса, звертаючись до капелана, — Порпоріна смілива, як лев, і розумна, як учений. Якщо вона бачила Зденка, значить, він був тут. Треба шукати його по всьому будинку, і позаяк, хвала Богові, все на запорі, то йому від нас не втекти.
Розбудили служників і почали шукати всюди. Не залишалося жодної шафи, яку б не відчинили, жодного стільця, який би не зрушили з місця. Перериті були запаси соломи на величезних горищах. Наївний Ганс дійшов до того, що заглянув навіть у величезні мисливські чоботи барона, — але й там нічого не виявилося! Почали вже думати, що все це приснилося Консуело, але сама вона була більш ніж будь-коли переконана в тому, що існує потайний вихід із замку, і вирішила вжити всю свою наполегливість, всю свою волю, щоб знайти його. Поспавши лише кілька годин, вона знову взялася за пошуки. Частина будинку, в якій містилась її кімната й де були також і апартаменти Альберта, примикала або, краще сказати, була притулена до пагорба. Альберт сам вибрав і влаштував собі житло в цій частині замку, звідки він міг насолоджуватися мальовничим краєвидом на південь, а на східній стороні розбив на штучній земляній терасі прекрасний квітник, куди виходили двері з його робочого кабінету. Він дуже любив квіти й на вершині колись безплідного пагорба, вкритого тепер родючою землею, розводив рідкісні рослини. Тераса була оточена стіною заввишки по груди з великих тесаних каменів, які спиралися на фундамент зі стрімких скель; і з цього квітучого бельведера, що мовби висів над прірвою, відкривався краєвид на крутий схил обриву й на частину широкого горизонту обрію, що замикався зубчастими горами Богемського Лісу. Консуело, що потрапила сюди вперше, прийшла в захват од мальовничого вигляду й краси самої тераси; потім вона попросила капелана пояснити їй, яким було призначення цієї тераси колись, перш ніж замок із фортеці перетворився на резиденцію графів Рудольштадтів.
— За старих часів, — почав він розповідати, — це був бастіон, своєрідний укріплений майданчик, звідки гарнізон міг спостерігати за пересуванням ворожих військ у долині й по схилах навколишніх гір. Адже в горах немає жодного проходу, який не було б видно звідси. У давнину цей майданчик оточувала висока стіна із проробленими в ній з усіх боків бійницями, що охороняла захисників фортеці від стріл або куль ворога.
— А це що? — запитала Консуело, підходячи до колодязя, влаштованого посередині квітника, на дно якого вели круті гвинтові сходи.
— Це колодязь, який за старих часів завжди вдосталь постачав обложених чудесною гірською водою й був неоціненним благом для фортеці.
— Виходить, це вода, придатна для пиття? — сказала Консуело, дивлячись на зеленувату пінисту воду колодязя. — А мені вона здається каламутною.
— Тепер вона вже не придатна для пиття, або, краще сказати, не завжди буває придатна. Граф Альберт користується нею для поливання квітів. Треба сказати, що ось уже два роки, як із цією водоймою відбуваються дивні речі. Джерело, що пробивається неподалік звідси з гірських надр, стало чомусь нерегулярно подавати воду. Протягом цілих тижнів рівень води стоїть так низько, що Альберт змушує Зденка для поливання своїх улюблених квітів носити воду з іншого колодязя, що на великому дворі. І раптом зовсім зненацька, за одну ніч, а
