Консуело - Жорж Санд

— А ви заприсягніться мені, — відповіла Консуело, кладучи йому на плечі руки (товстий плащ додав їй сміливості) і довірливо усміхаючись, — заприсягніться, що ніколи не повернетеся сюди без мене!

— Так, виходить, ти прийдеш сюди зі мною! — вигукнув він, дивлячись на неї в захваті, але не сміючи обійняти її. — Заприсягнися ж мені в цьому, а я даю тобі обітницю ніколи не залишати батьківського даху без твого наказу або дозволу.

— Ну, так нехай Господь почує й прийме нашу взаємну обіцянку, — сказала Консуело в нестямі від радості. — Ми з вами, Альберте, ще прийдемо сюди помолитись у вашій церкві, і ви навчите мене молитись; адже ніхто не вчив мене цьому, а я горю бажанням пізнати Бога. Ви, друже мій, розкриєте мені небо, а я, коли треба, буду нагадувати вам про земні справи й людські обов'язки.

— Божественна сестро! — сказав Альберт, і очі його наповнилися радісними слізьми. — Повір, мені нема чого вчити тебе. Це ти маєш висповідати мене, узнати й переродити. Це ти навчиш мене всього, навіть молитви. О! Тепер мені не потрібна самотність, аби підноситися душею до Бога. Тепер мені не потрібно простиратися над кістками моїх предків, аби зрозуміти й осягнути безсмертя. Мені потрібно тільки подивитися на тебе, щоб моя ожила душа піднеслася до неба як милостивий гімн, як очисний фіміам.

Консуело повела його, сама відчинивши й зачинивши двері.

— Цинабре, сюди! — покликав Альберт свого вірного товариша, подаючи йому ліхтар, краще влаштований і більше пристосований для таких подорожей, аніж той, котрий захопила із собою Консуело. Розумна тварина з гордим і задоволеним виглядом взяла в зуби дужку ліхтаря й рушила в дорогу, зупиняючись, коли зупинявся її хазяш, то сповільнюючи, то прискорюючи крок, згідно з його кроками, дотримуючись середини дороги, щоб уберегти свою дорогоцінну ношу від ударів об скелі та кущі.

Консуело ледве йшла: вона почувалася зовсім розбитою, і якби не рука Альберта, який щохвилини підтримував і підхоплював її, вона б уже разів десять упала. Вони спустилися разом уздовж струмка, по його чарівному свіжому берегу.

— Це Зденко з такою любов'ю піклується про вбрання тутешніх таємничих гротів, — пояснив Альберт. — Він розчищає русло ріки, що заноситься гравієм і черепашками, доглядає за блідими квітами, що виростають на берегах, і оберігає їх від її часом занадто суворих ласк.

Консуело глянула крізь ущелину скелі на небо — там блищала зірка.

— Це Альдебаран[143], зірка циган, — проговорив Альберт. — Розвиднятися почне тільки через годину.

— Так, виходить, це моя зірка, — озвалася Консуело. — Адже я, дорогий графе, якщо не за народженням, то за становищем — щось на зразок циганки. Матір мою у Венеції інакше й не називали, хоча вона зі своїми іспанськими забобонами гаряче обурювалася цією образливою кличкою. А мене там знали й тепер знають під ім'ям Zingarella.

— Чому ти насправді не дитя цього гнаного племені! — вигукнув Альберт. — Я ще більше любив би тебе, якби це було можливо!

Консуело, яка навмисно заговорила про циган, уважаючи, що корисно нагадати графові фон Рудольштадту про розходження в їхньому походженні та становищі, раптом згадала розповіді Амалії про симпатії Альберта до жебраків і волоцюг, а згадавши, сама злякалася, що мимоволі піддалася несвідомому кокетству, і замовкла.

Але Альберт незабаром перервав мовчання.

— Те, що ви мені зараз сказали, — почав він, — розбудило в мені один спогад моєї юності. Він доволі незначний, але все-таки треба вам розповісти про це, хоча б уже тому, що від хвилини нашої зустрічі з вами він не раз, із якоюсь дивною наполегливістю, приходив мені в голову. Опирайтеся на мене міцніше, дорога сестро, поки я буду вам розповідати.

Мені було близько п'ятнадцяти років; якось увечері я повертався сам-один стежкою, яка, обігнувши Шрекенштейн, в'ється потім по пагорбах до замку. Раптом я помітив попереду себе худу високу жінку, по-жебрацьки одягнену, яка тягла на спині важку ношу, часто зупиняючись біля скель, аби присісти й відсапатися. Я підійшов до неї. Засмагла, висушена горем і нестатком, вона була все-таки гарна. Незважаючи на її лахміття, у ній відчувалася якась скорботна гордість: простягаючи мені руку, вона, здавалося, не прохала, а наказувала. Гаманець мій був порожній, і я запропонував їй піти зі мною до замку, де я міг надати їй допомогу грошима, запропонувати вечерю й нічліг.

«Добре, так мені це буде навіть приємніше, — сказала вона з іноземним акцентом, який я сприйняв за циганський. — Я зможу віддячити вам за гостинність, проспівавши вам пісні різних країн, де я побувала. Я рідко прошу милостиню й роблю це тільки в крайній нужді».

«Бідна жінка! — сказав я. — У вас важка ноша, а ваші бідолашні ноги, майже босі, всі зранені. Дайте мені вузол, я донесу його до будинку, вам буде легше йти».

«Ноша ця з кожним днем стає усе важча, — промовила жінка із сумною посмішкою, що відразу перетворила її на красуню. — Я ношу її вже кілька років, проробила з нею сотні миль і ніколи не скаржуся на це. Я ніколи нікому її не довіряю, але ви здаєтеся мені таким добрим юнаком, що вам я можу дозволити донести її до будинку».

Говорячи це, вона розстебнула плащ, що закривав її всю (з-під нього визирав тільки гриф гітари), і я побачив дитину п'яти-шести років, бліду, засмаглу, як і мати, з лагідним, спокійним личком, що зворушило мені серце. Це була дівчинка, вся в лахмітті, худа, але міцна, вона спала ангельським сном на гарячій, втомленій спині бродячої співачки. Я взяв дитину на руки, але мені насилу вдалося втримати її, тому що, прокинувшись і побачивши, що лежить на руках у чужого, дівчинка почала вириватися й плакати. Мати заговорила з нею своєю мовою, намагаючись заспокоїти її. Мої ласки й турботи втішили дитину, і, підходячи до замку, ми були з нею вже зовсім друзями. Повечерявши й уклавши дівчинку в постіль, яку я для них звелів приготувати, бідна жінка переодяглася в дивне вбрання, ще більш жалюгідне, ніж її лахміття; взявши гітару, вона з'явилася в їдальню, де ми сиділи за вечерею, і почала нам співати іспанські, французькі й німецькі пісні. Ми були зачаровані її прекрасним голосом і тим почуттям, з яким вона їх співала. Моя добра тітонька була дуже уважна до неї й добра. Здавалося, співачка була розчулена цим, але продовжувала триматися так само гордо, ухильно відповідаючи на всі наші запитання. Її дитина цікавила мене більше, ніж вона сама. Мені хотілося ще подивитися на дівчинку, побавити її й навіть зовсім залишити