Консуело - Жорж Санд
— Альберте! Альберте! — у страшенному хвилюванні скрикнула Консуело. — Ця гітара у Венеції й зберігається в мого вчителя Порпори; я візьму її в нього й ніколи вже з нею не розлучуся. Вона із чорного дерева зі срібним вензелем, що я прекрасно пам'ятаю: «А. Р.» У матері моєї була погана пам'ять, — занадто вже багато бачила вона на своєму віку, і вона не пам'ятала ні вашого імені, ні назви замку, ні навіть самої краши, де все це трапилось. Але вона мені часто розповідала про гостинність, виявлену їй власником цієї гітари, і про зворушливу доброту юного красеня вельможі, що ніс мене цілих півмилі на руках і розмовляв із нею, як з рівнею. О дорогий Альберте, я теж усе це пам'ятаю! У міру того як ви розповідали, давно забуті образи один за одним поставали переді мною. Ось чому ваші гори здалися мені не зовсім уже незнайомими, ось чому в цій місцевості мені ввесь час щось смутно пригадувалось! І головне — ось чому при першому ж погляді на вас я відчула дивний трепет і мимоволі з повагою схилилася перед вами, як перед давнім другом і покровителем, давно втраченим, але не забутим.
— А ти думаєш, Консуело, — вигукнув Альберт, пригортаючи її до грудей, — що я не впізнав тебе відразу з першої ж хвилини? Так, із роками ти виросла, змінилася, погарнішала! Але в мене така пам'ять (дар чудесний, хоча часто і згубний), що не потрібно ні очей, ні слів, аби проникати крізь товщу днів і століть. Щоправда, я не знав, що ти і є моя дорога маленька Zingarella, але був упевнений, що вже бачив тебе, любив, пригортав до свого серця, яке з тієї хвилини, не знати чому для мене самого, прихилилося до твого і злилося з ним на все моє життя.
Розділ 46
Розмовляючи таким чином, вони дійшли до розгалуження двох доріг, де Консуело зустріла Зденка, і вже здалеку побачили світло ліхтаря, який він поставив коло себе на землю. Консуело, яка знала тепер небезпечні примхи й атлетичну силу юродивого, мимоволі пригорнулася до Альберта.
— Чому ви боїтеся цієї лагідної й люблячої людини? — запитав молодий граф, здивований і разом з тим зраділий вираженням цього переляку. — Зденко з ніжністю ставиться до вас, хоча після поганого вчорашнього сну він і не хотів виконати моє бажання й трохи неприязно поставився до вашого великодушного плану прийти сюди за мною. Але варто мені виявити наполегливість, і він робиться слухняним, як дитина. Досить сказати одне слово, і він буде біля ваших ніг.
— Не принижуйте його в моїй присутності, — сказала Консуело. — Не підсилюйте його ненависті до мене. Коли ми його обженемо, я скажу вам, які в мене причини побоюватися й уникати його.
— Зденко — істота майже неземна, — заперечив Альберт, — і я ніколи не повірю, щоб він міг бути небезпечний для кого-небудь. Стан екстазу, в якому він постійно перебуває, робить його чистим і милосердним, як янгол.
— Цей стан екстазу, яким я й сама захоплююся, Альберте, перетворюється на хворобу, коли він тривалий. Не помиляйтеся щодо цього: Богові не вгодно, щоб людина відмовлялася настільки від відчуття й усвідомлення дійсності й так часто линула до туманних уявлень абстрактного світу. Божевіллям і люттю кінчається таке сп'яніння. Воно є мовби відплатою за гординю й неробство.
Цинабр зупинився перед Зденком, подивився на нього із дружелюбним виглядом, очевидно очікуючи якої-небудь ласки, якої, однак, той не вдостоїв його. Юродивий сидів, обхопивши голову обома руками, у тій же позі й на тій же самій скелі, де його залишила Консуело. Альберт звернувся до нього по-чеському, але він ледве відповів. Він сумно хитав головою, по щоках його струменіли сльози, а на Консуело він не захотів і глянути. Альберт, підвищивши голос, почав виговорювати йому, але в тоні його було більше ніжності й умовляння, ніж наказу й докору. Нарешті Зденко підвівся й простягнув руку Консуело. Та, тремтячи, потисла її.
— Тепер, — заговорив Зденко по-німецькому, дивлячись на неї лагідно, хоча й зі смутком, — тобі нема чого боятися мене, але ти робиш мені дуже боляче, і я почуваю, що рука твоя повна наших лих.
Він пішов уперед, обмінюючись час від часу кількома словами з Альбертом. Вони йшли просторою, міцно зробленою галереєю, якою Консуело ще не проходила і яка привела їх до печери з круглим зводом, де вони знову опинилися біля джерела, що впадало в широкий штучний басейн, викладений обтесаними каменями. Звідси вода розтікалася двома потоками: один губився в галереях, інший прямував до водойми замку. Його й перекрив Зденко, наваливши своїми геркулесовими руками три величезних камені. Знімав же він їх тоді, коли хотів опустити рівень води в колодязі нижче зводу та сходів, що вели до тераси молодого графа.
— Посидимо тут, — сказав Альберт своїй супутниці, — поки вода з водойми піде через відвідну трубу…
— Яка мені занадто добре відома, — мовила Консуело, тремтячи всім тілом.
— Що ви хочете цим сказати? — запитав Альберт, з подивом глянувши на неї.
— Я розповім вам це коли-небудь потім, — відповіла Консуело. — А зараз я не хочу ні засмучувати, ні хвилювати вас розповіддю про небезпеки, які мені вдалося перебороти…
— Але що ж таке вона хоче розповісти? — з жахом вигукнув Альберт, дивлячись на Зденка.
Зденко щось відповів по-чеському, продовжуючи з байдужим виглядом місити своїми довгими засмаглими руками глину, якою він замазував щілини між каменями, прискорюючи цим випорожнення цистерни.
— Поясніть, Консуело! — звернувся до неї страшенно схвильований Альберт. — Я нічого не зрозумів із того, що він мені сказав. Зденко стверджує, що не він провів вас сюди, а що ви нібито самі пройшли недоступними підземеллями, куди слабка жінка ніколи б не наважилася пробратися, та просто й не змогла б цього зробити. Він каже (чого тільки не меле цей нещасний), що вас вела доля й що архангел Михаїл (якого він називає гордієм і властолюбцем) провів вас через води й безодню.
— Можливо, — посміхаючись, відповіла Консуело, — що в цю справу і втрутився архангел Михаїл, тому
