Консуело - Жорж Санд
— О моя маленька Zingarella! — із захватом вигукнув Альберт, цілуючи шарф, яким вона витирала його обличчя. — Ти не важча для мене, ніж того дня, коли я ніс тебе зі Шрекенштейну до цього ж замку.
— Замок, звідки ви, Альберте, не вийдете більше без мого дозволу; не забувайте своїх обітниць!
— А ти своїх! — відповів він, опускаючись перед нею на коліна.
Він закутав Консуело шарфом і провів її до своєї кімнати, звідки вона тихенько прослизнула до себе. Замок прокидався. На нижньому поверсі вже чувся сухий, різкий кашель каноніси — ознака, що вона вже не спить. Консуело пощастило: ніхто не бачив і не чув, як вона дісталася своєї кімнати. Тремтячою рукою зняла вона із себе розірваний і забруднений одяг і, замкнувши його в скриню, вийняла із замка ключ. У неї ще знайшлися сили сховати всі сліди своєї таємничої подорожі; але ледь поклала вона свою змучену голову на подушку, як її охопив важкий, пропасний сон, повний фантастичних видінь і кошмарів, і вона витяглася на постелі в полоні невблаганної гарячки.
Розділ 47
Тим часом каноніса Вінцеслава, присвятивши півгодини молитві, піднялася сходами, і, як завжди, перша думка її була про дорогого племінника. Вона попрямувала до дверей його кімнати й приклала вухо до замкової щілини, хоча менше ніж будь-коли сподівалася почути легкий шерех, що міг би свідчити про його повернення. Якими ж були її подив і радість, коли до неї донісся рівний подих сплячого! Перехрестившись, вона зважилася тихенько відчинити двері й навшпиньках увійти до кімнати. Альберт спокійно спав на своїй постелі, а Цинабр, згорнувшись клубком, — на сусідньому кріслі. Не розбудивши ні того, ні іншого, вона побігла до графа Християна, що, розпростершись у своїй каплиці, молився зі звичайною смиренністю про повернення йому сина на небесах або на землі.
— Братику, — тихо сказала Вінцеслава, опускаючись на коліна поруч із ним, — облиште ваші молитви й шукайте в серці своєму найпалкіші віддяки: Господь почув вас!
Більше їй нічого не треба було пояснювати. Старий, повернувшись до сестри й прочитавши в її маленьких світлих жвавих очах глибоку, співчутливу радість, підніс до вівтаря свої висохлі руки й згаслим голосом вигукнув:
— Боже! Ти повернув мені сина!
І обоє в єдиному релігійному пориві почали по черзі вимовляти напівголосно слова прекрасної молитви Симеона Богоприємця[144]: «Нині відпускаєш раба Твого, Владико…»
Вирішено було не будити Альберта. Прикликали барона, капелана, всіх служників і благоговійно прослухали в домовій церкві замку вдячний молебень. Амалія щиро зраділа, довідавшись про повернення двоюрідного брата, але вирішила, що зовсім даремно заради благочестивого святкування цієї щасливої події її підняли о п'ятій годині ранку та змусили промучитися цілу довгу обідню, під час якої їй довелося стримати не один позіх.
— Чому ваша подруга, предобра Порпоріна, не прийшла подякувати Богу разом з нами? — запитав граф Християн племінницю, коли служба скінчилася.
— Я пробувала її розбудити, — відповіла Амалія, — кликала, термосила, вдавалася до всяких способів, але не змогла ні втлумачити їй що-небудь, ні змусити її розплющити очі. Якби вона не палала в жару й не була червона, як вогонь, я й справді подумала б, що вона мертва. Мабуть, вона дуже погано спала цю ніч, і зараз її морозить.
— Так, очевидно, вона хвора, ця достойна особа! — мовив граф. — Дорога сестро Вінцеславо, вам би годилося піти глянути на неї та зробити все, що вимагає її стан. Боже збав, щоб такий радісний день був затьмарений хворобою цієї шляхетної дівчини!
— Добре, братику, — відповіла каноніса, кидаючи запитливий погляд на капелана (останнім часом вона нічого не здійснювала стосовно Консуело, не порадившись із ним). — Але ви не турбуйтеся, Християне, нічого страшного немає, просто синьйора Ніна дуже нервова й, напевно, незабаром видужає… Але хіба не дивно, — звернулася вона до капелана, відвівши його вбік, — що ця дівчина з такою впевненістю передбачила повернення Альберта? Пане капелане, чи, бува, не помилилися ми з вами щодо неї? Може, вона й справді як свята і в неї бувають одкровення?
— Свята була б присутня на обідні, а не лежала в таку хвилину в гарячці, — глибокодумно вирік капелан.
Це мудре зауваження викликало глибоке зітхання у каноніси. Одначе вона все-таки пішла провідати Консуело й виявила в неї сильний жар, супроводжуваний непереборною сонливістю. Було запрошено капелана, який заявив, що хвороба може виявитися дуже серйозною, якщо жар протриває. Він запитав молоду баронесу, як провела ніч її сусідка, чи не дуже була неспокійна.
— Навпаки, — відповіла та, — її зовсім не було чутно. А я, по правді сказати, після всіх її пророкувань і чудесних казок, які вона розповідала останніми днями, очікувала почути в її кімнаті диявольський шабаш. Але, мабуть, сатана відносив її далеко звідси або вона має справу з дуже вихованими бісенятами, тому що, по-моєму, тиша була цілковитою й мій сон жодного разу не було потривожено.
Капеланові ці жарти Амалії дуже не сподобались, а каноніса, в якої брак розуму надолужувався сердечністю, визнала їх попросту недоречними біля постелі важко хворої подруги. Але вона нічого не сказала, приписавши шпильки племінниці ревнощам, які мали, без сумніву, занадто ґрунтовну причину, і запитала капелана, які ліки треба давати Порпоріні.
Він прописав заспокійливий засіб, але виявилося неможливим змусити хвору проковтнути його: зуби її були стиснуті й запечені губи відмовлялися від усякого питва. Капелан визнав це поганою ознакою, але з апатією, що заразила, як на лихо, весь будинок, відклав установлення діагнозу до наступного дня, сказавши: «Подивимося, треба виждати; зараз іще нічого не можна визначити». Такий узагалі був вирок цього ескулапа в рясі.
— Якщо нічого не зміниться, — сказав він, виходячи з кімнати Консуело, — доведеться подумати про те, щоб запросити лікаря. На себе я не візьму лікування такого незвичайного нервового захворювання. Я помолюсь за синьйору; може, беручи до уваги той душевний стан, у якому вона перебувала останнім часом, допомога Господа виявиться більше дійовою, ніж допомога лікарського мистецтва.
Залишивши біля Консуело служницю, всі вирушили готуватися до сніданку. Каноніса власноручно спекла пиріг, смачніший за всі, що будь-коли виходили з її майстерних рук. Вона раділа, уявляючи, з яким задоволенням Альберт після такого тривалого посту поласує своєю улюбленою стравою. Красуня Амалія вляглась у нове сліпуче плаття, розраховуючи, що Альберт, побачивши її такою звабливою, можливо, пошкодує, що кривдив і дратував її. Кожне думало про те, як би порадувати молодого графа. Позабуто було тільки одну істоту, якою, одначе, треба було насамперед зайнятися, — бідну Консуело, ту, кому рідні мали завдячувати поверненням Альберта й кого він, звичайно,