Твори в 4-х томах. Том 3 - Ернест Міллер Хемінгуей

що привів із собою ще п'ятьох, Роберт Джордан піднісся духом. Повернення Пабло розвіяло атмосферу трагедії, яка, здавалось, нависла над усією операцією, відколи пішов сніг, і, побачивши Пабло, він хоч і не подумав, що йому знову почало таланити — бо в талан він не вірив, — але відчув, що справа обернулася на краще і тепер можна сподіватися на успіх. Передчуття невдачі зникло, і він відчував тепер, як його сповнює упевненість, ніби повітря, яке повільно накачують у спущену автомобільну камеру. Спершу ніби нічого й не помітно, хоч початок зроблено й насос повільно працює, а гумова камера трішки ворушиться. Так здіймалася в ньому впевненість, ніби морський приплив чи сік, що розходиться по дереву, аж врешті він відчув у собі ті перші ознаки опору всім лихим передчуттям, який часто переростає в справжнє бойове завзяття.

Це був його найбільший дар, талант, що робив із нього справжнього борця: уміння не тільки зневажати, а й нехтувати можливість невдачі. Він втрачав цю якість, коли йому доводилося нести дуже велику відповідальність за життя інших людей або виконувати погано сплановані чи нерозумні завдання. Бо в таких випадках не можна було відкидати думки про невдачу, поразку. Адже йшлося не про загрозу його власному життю, яку можна знехтувати. Сам собою він — ніщо, він знав це, і смерть — теж ніщо. Це він знав, і цього він був певен. Щоправда, за останні кілька днів він усвідомив, що разом з іншою людською істотою він може бути всім. Але в глибині душі він знав, що це виняток. Принаймні це в нас було, думав він. І в цьому моє велике щастя. Може, мені це було подаровано тому, що я ніколи цього не просив. Цього в мене ніхто не відбере, і сам я вже ніколи цього не втрачу. Але сьогодні вранці воно скінчилося, і тепер залишається тільки наше завдання.

Що ж, сказав він собі, я радий, що до тебе повертається те, чого останнім часом тобі дуже бракувало. Бо ти зовсім був занепав духом. Мені навіть соромно було за тебе. Тільки ж я — це ти. І іншого «я», що міг би судити тебе, немає. Так, ми були в поганій формі. І ти, і я, і ми обидва. Ану, покинь. Не роздвоюйся, як шизофренік. Досить і одного. От тепер ти знову такий, як треба. Але послухай, не можна думати про дівчину цілий день. Єдине, що ти можеш зараз зробити для неї, це подбати, щоб вона була якнайдалі від усього того, і це ти зробиш. Коней у нас начебто досить. Найкраще, що ти можеш зробити для неї, це виконати своє діло як слід і якнайшвидше, а потім забратися звідси геть, а думки про неї тобі тільки заважатимуть. Тож не думай про неї взагалі.

Вирішивши все це, він зупинився, чекаючи, поки Марія підійде до нього разом із Пілар, Рафаелем і кіньми.

— Ну, guapa, — сказав він їй у темряві,— як ти?

— Добре, Роберто.

— Ти не тривожся, — сказав він їй і, взявши автомат у ліву руку, правою обняв її за плечі.

— Я не тривожуся, — відповіла вона.

— Ми все добре підготували, — сказав він. — Ти будеш із Рафаелем при конях.

— Я б воліла бути з тобою.

— Ні. Ти якраз потрібна там, де коні.

— Добре, — сказала вона. — Там я і буду.

В цю мить якийсь кінь заіржав, і відразу ж із галявини за розпадиною йому відповів інший пронизливим, різким іржанням, то враз урвалося.

Роберт Джордан розрізнив у темряві попереду обриси інших коней. Він наддав ходи й підійшов до них разом з Пабло. Поряд із кіньми стояли люди.

— Salud,—привітався Роберт Джордан.

— Salid, — відповіли йому в темряві.

Вів не міг розгледіти їхніх облич.

 — Це той Inglis, що піде разом з нами, — сказав Пабло. — Той динамітник.

Ніхто нічого не сказав на це. Можливо, вони кивнули головами в темряві.

— Час рушати, Пабло, — мовив один. — Скоро розвидніє.

— Ви принесли ще гранат? — спитав інший.

— Багато, — сказав Пабло. — Наберете собі, скільки треба, як доїдемо й позлазимо з коней.

— То рушаймо, — сказав ще хтось. — Ми вже й так півночі тут прождали.

— Hola, Пілар, — сказав один із них жінці, що саме підійшла.

— Que me maten [125], якщо це не Пепе, — хрипким голосом сказала Пілар. — Як життя, пастуше?

— Добре, — сказав він. — Dentro de la gravedad.

— Що то за кінь у тебе? — запитала його Пілар.

— Пабло дав мені свого сірого, — сказав він. — Добрий кінь.

— Їдьмо, — сказав інший. — Вже час. Нічого тут розпатякувати.

— Ну, а ти як, Елісіо? — спитала Пілар ще одного, коли він сідав на коня.

— Та що там, — грубо відповів він. — Рушаймо, бабо, робота чекає.

Пабло сів на гнідого.

— Ну, а тепер, — ані пари з вуст і їдьте за мною, — сказав він, — я покажу, де ми залишимо коней.

РОЗДІЛ СОРОКОВИЙ

Поки Роберт Джордан спав, поки він обмірковував, як підірвати міст, і поки він був із Марією, Андрес повільно просувався вперед. Прямуючи до республіканських позицій він ішов, обминаючи фашистські пости, так швидко, як тільки може йти потемки дужий, витривалий селянин, що добре знає місцевість. Та коли він опинився на республіканській території, просування його відразу вповільнилось.

Здавалося б, досить йому буде показати перепустку з печаткою СВР, одержану від Роберта Джордана, і пакет з тією самою печаткою, — і його негайно припровадять до місця призначення. Але він із самого початку, ще на передовій, натрапив на похмурого, підозріливого командира роти, що взяв усе під сумнів.

Андрес пішов з ротним до штабу батальйону, і батальйонний командир, який перед початком війни був перукарем, вислухав його й відразу перейнявся завзяттям. Цей командир, на ім'я Гомес, вилаяв ротного за його глупоту, поплескав Андреса по спині, почастував його поганим коньяком і сказав, що він сам, колишній перукар, завжди мріяв бути guerrillero. Потім він розбудив свого ад'ютанта, передав йому командування батальйоном і послав вістового по мотоцикліста, який спав. Замість відпровадити Андреса до штабу бригади з мотоциклістом, Гомес вирішив сам відвезти його туди, щоб прискорити діло. Андрес ухопився за переднє сидіння і, підстрибуючи на вибоїнах поритої снарядами гірської дороги, вони з ревом помчали між двома шеренгами високих дерев; фара мотоцикла вихоплювала з мороку побілені стовбури, вапно на яких облупилося, а кора була обдерта осколками та кулями під час боїв, що точилися біля цієї дороги першого літа після початку війни. Вони звернули до невеликого, зруйнованого снарядами гірського курортного містечка, де розмістився