Твори в 4-х томах. Том 3 - Ернест Міллер Хемінгуей

ПО КОМУ ПОДЗВІН

РОМАН

Немає людини, що була б як острів, сама по собі, кожна людина — грудка землі, часточка суходолу; і якщо море змиє хоч би скалку материка, поменшає Європа, і те саме буде, якщо змиє мис, або оселю друга твого, а чи твою власну; від смерті кожної людини малію і я, бо я єдиний з усім людством; тому ніколи не питай, по кому подзвін — по тобі.

Джон Донн

FOR WHOM THE BELL TOLLS

1940

Переклав Map Пінчевський

Друге видання перекладу.

РОЗДІЛ ПЕРШИЙ

Він лежав у лісі, на встеленій брунатною глицею землі, спершись підборіддям на схрещені руки, а високо над ним у верховітті сосон шумів вітер. Схил гори в цьому місці був положистий, але нижче обривався круто, і видно було чорний асфальт шосе, що вилося ущелиною. Обіч шосе текла річка, а ген далі він бачив тартак на її березі і струмінь води, що, переливаючись через греблю, білів під гарячим сонцем.

— Це той самий тартак? — спитав він.

— Той самий.

— Щось не пригадую його.

— Бо його збудували вже після того, як ти побував тут. Старий тартак стоїть далі — ще нижче в ущелині.

Він розгорнув на землі військову карту й почав уважно розглядати її. Старий дивився через його плече. Це був присадкуватий, кремезний дід у чорній селянській блузі й сірих штанях із грубої, цупкої тканини, взутий у сандалі на мотузяній підошві. Він іще відсапувався після крутого підйому, а його рука лежала на одному з двох важких рюкзаків, які вони несли.

— Отже, мосту звідси не видно?

— Ні,— відповів старий. — Ущелина тут широченька, і річка тиха. А от нижче, де шлях звертає в ліс, буде глибоке урвище…

— Пам'ятаю.

— Через те урвище й перекинуто міст.

— А де в них пости?

— Один он у тому тартаку.

Молодик, що вивчав місцевість, витяг бінокль із кишені злинялої фланелевої сорочки кольору хакі, протер хусточкою скельця і покрутив обідки — поки не вирізнилася дощана стіна тартака; він побачив дерев'яну лавку біля дверей, величезну купу тирси за повіткою, де стояла циркулярка, і частину лісоспуску на протилежному схилі — лотоки, по яких спускали згори колоди. В бінокль поверхня річки була ясна і гладенька, і видно було, як над вигином водоспаду вітер здіймає дрібні бризки.

— Вартового немає.

— З комина йде дим. — сказав старий. — На шворці висить білизна.

— Це я помітив, але ніде не видно вартового.

— Може, він сховався в затінку, — пояснив старий. — Там тепер дуже пече. Сидить, мабуть, у холодку по той бік, от нам його й не видно.

— Можливо. А де другий пост?

— Нижче, за мостом. У хижці шляхового сторожа, на п'ятому кілометрі від перевалу.

— Скільки їх тут? — Він показав на тартак.

— Певно, четверо солдатів і капрал.

— А внизу?

— Більше. Я довідаюся.

— А на мосту?

— Завжди двоє. По одному з кожного боку.

— Нам потрібні будуть люди, — сказав молодик. — Скільки ти можеш зібрати?

— Та скільки завгодно, — відповів старий. — Тут, у горах, тепер багато людей.

— Скільки?

— Чоловік сто, а то й більше. Але вони тримаються маленькими загонами. Скільки тобі треба?

— Я скажу, коли оглянемо міст.

— Ти зразу хочеш його оглянути?

— Ні. Спершу поведи мене туди, де можна сховати вибухівку. Схованка повинна бути дуже надійна і по змозі недалеко від мосту, не більше як за півгодини ходу.

— Це неважко, — мовив старий. — Від того місця, куди ми йдемо, можна спуститися навпростець до самого мосту. А от поки вилізеш туди, то добряче попрієш. Ти не голодний?

— Голодний, — сказав молодий. — Але поїмо потім. Як тебе звуть? Я забув. — Він подумав, що це погана ознака — забути ім’я старого.

— Ансельмо, — відповів старий. — Мене звуть Ансельмо, я з Барко-де-Авіла. Дай-но я завдам тобі на плечі мішок.

Молодий — він був високий, худорлявий, з вигорілим білявим волоссям, з обвітреним засмаглим обличчям, у злинялій фланелевій сорочці, в селянських штанях і сандалях на мотузяній підошві — нахилився, узявся за ремінну лямку й одним махом закинув важкий рюкзак за плечі. Потім просунув руку під другу лямку й поправив рюкзак, щоб вага його рівномірно лягла на всю спину. Змокла під рюкзаком сорочка не встигла висохнути.

— Я готовий, — сказав він. — Як ми підемо?

— Вгору, — відповів Ансельмо.

Зігнувшись під вагою рюкзаків, обливаючись потом, вони рушили схилом, порослим сосняком. Молодий не бачив стежки, але вони йшли весь час угору, беручи трохи вбік, потім перебрели неглибокий струмок, і старий, не зупиняючись, поліз просто вгору, понад кам'янистим руслом. Схил став крутіший, і йти було ще важче; нарешті попереду виросла зовсім прямовисна гранітна скеля, з якої струмок зривався вниз; тут старий зупинився і зачекав на свого супутника.

— Ну, як ти?

— Добре, — відповів молодий. Він обливався потом, і м'язи в нього на ногах посіпувалися від натуги.

— Зажди мене тут. Я піду попереджу їх. З такою ношею нам стрілянина ні до чого.

— Так, навіть холостими, — сказав молодий. — А далеко ще?

— Ні, вже зовсім близько. Як тебе звуть?

— Роберто. — Молодий зняв рюкзак із плечей і обережно поставив його між двома каменями біля струмка.

— Ну, то зажди мене тут, Роберто, я вернуся по тебе.

— Гаразд. Але скажи мені, до мосту треба спускатися цією самою дорогою?

— Ні. Туди ми підемо іншою. Коротшою і не такою крутою.

— Я не хотів би залишати оце-о надто далеко від мосту.

— А ти подивишся. Як не сподобається, знайдемо інше місце.

— Гаразд, — сказав молодий.

Сівши коло рюкзаків, він стежив, як старий лізе на скелю. Лізти на неї було неважко, старий спритно, майже наосліп знаходив зручні виступи, і молодий зрозумів, що той уже не раз бував тут. Але ті, до кого він ішов, намагалися не залишати слідів: ніякої стежки не було видно.

Молодого — його звали Роберт Джордан — мучив голод, і на душі в нього було тривожно. Йому не раз доводилося терпіти голод, але тривожився він не часто, бо нехтував усякою небезпекою, а до того ж із власного досвіду знав, як легко в цій країні пересуватися у ворожому тилу. З добрим провідником це було так само легко, як пробиратися через лінію фронту. Важко тільки від думок про те, що буде з тобою, як тебе впіймають, — і від необхідності вирішувати, кому можна довіряти. Людям, з якими ти робиш спільну справу, треба довіряти —