Твори в 4-х томах. Том 3 - Ернест Міллер Хемінгуей

— До дівчини вона дуже ласкава, — сказав Ансельмо. — Піклується про неї.

— Коли ми підібрали цю дівчину, там, біля поїзда, вона була дуже чудна, — сказав Рафаель. — Не каже ні слова, тільки плаче й плаче, а як хто-небудь торкнеться її пальцем, тремтить, як мокре цуценя. Оце тільки останнім часом оговталася. Останнім часом куди краща стала. А сьогодні й зовсім вилюдніла. Коли вона з тобою балакала, то була вже он яка весела. Ми її тоді, після поїзда, мало не кинули. Бо на дідька було затримуватися через таке плаксиве, бридке і нікчемне дівчисько. Але стара обв'язала його мотузкою і, як тільки воно приставало й не хотіло йти далі, починала шмагати його другим кінцем. А як воно вже й справді не могло ногами пересувати, стара взяла його на плечі. Коли їй забракло сили, дівчину поніс я. Ми дерлися нагору, а там дрік і верес по самісінькі груди. А коли і я не міг більше нести, її взяв Пабло. Але чув би ти, як стара шпетила нас, щоб примусити нести її! — Згадавши про це, він похитав головою. — Правда, дівчина не дуже й важка, хоча й довгонога. Кістки легкі, ваги в них не бозна-скільки. Та однаково — воно було ой як важко, коли ти мав нести її, зупинятись, відстрілюватися, а потім нести далі. Стара шмагала Пабло мотузкою й несла його рушницю, а коли він кидав дівчину, тицяла рушницю йому в руки, а потім знову примушувала нести, а сама тим часом заряджала рушницю й лаяла його на всі заставки. Діставала патрони з його сумки, заганяла в магазин і весь час кляла Пабло. Хвалити бога, вже смеркало, а незабаром і зовсім споночіло. І наше щастя, що у фашистів не було коней.

— Так, видно, той поїзд вам дався нелегко, — сказав Ансельмо. — Мене там не було, — пояснив він Робертові Джордану. — Там був загін Пабло, загін Ель Сордо — його ми сьогодні побачимо, — і ще два загони, всі тутешні, з гір. Я саме був по той бік фронту.

— Ще з нами був отой, русявий, з чудним ім'ям, — сказав циган.

— Кашкін.

— Атож. Ніяк не можу запам'ятати. І ще двоє з кулеметом їх теж прислали з армії. Вони не подужали нести кулемет і кинули його. А тим часом він був не важчий за дівчину, і, якби стара напосіла на них, вони б його винесли. — Він похитав головою, пригадуючи все те, потім повів далі: — Я зроду не бачив такого, як цей вибух. Поїзд наближався поволі, ми його ще здалеку побачили. Тут зі мною сталось таке, що й розказати не можу. Ми побачили дим, а тоді й свисток почули. А потім «чах-чах-чах-чах-чах», все ближче й ближче, і враз як бабахне! Передні колеса паровоза раптом задерлися догори, і наче сама земля заревла й теж здійнялася, мов чорна хмара, і паровоз злетів у повітря разом із землею й шпалами, наче вві сні, а потім упав набік, мов поранений звір. Каміння ще сиплеться на нас згори після першого вибуху, а тут другий вибух — паровий котел, і біла пара клубочиться, а потім maquina як застрочить — та-тат-тат-та! — Циган затрусив кулаками перед собою, виставивши великі пальці, немов стріляв із кулемета. — Та-та-та-та! — захлинався він. — Зроду такого не бачив! З вагонів сипонули солдати, а maquina б'є просто по них, і вони падають. Я тоді наче очманів, ухопився рукою за maquina, а цівка в неї, як вогонь, і раптом стара лясь мені по пиці й кричить: «Стріляй, бовдуре! Стріляй, бо голову розчереплю!» Тоді я почав стріляти, і ніяк ради собі не дам із гвинтівкою, щоб не трусилась у руках, а солдати тікають угору схилом, що навпроти нас. Потім, коли ми підійшли до вагонів подивитись, чи є там чим поживитися, один офіцер примусив своїх солдатів завернути назад. Вимахує пістолетом, кричить, а ми стріляємо в нього й ніяк поцілити не можемо. А потім солдати залягли й відкрили вогонь, а офіцер походжав позаду них із пістолетом, але ми й тут ніяк не могли в нього влучити, і maquina стріляти не могла, бо поїзд заважав. Офіцер пристрелив двох своїх, поки вони там лежали, і все ж таки решта не підводилася. А він лається! Нарешті солдати підвелися, спочатку один, а тоді ще, по двоє й по троє, й побігли на нас і до поїзда. Далі знову залягли й стріляють. Потім ми почали відступати — відступаємо, а maquina все строчить над нашими головами. От саме тоді я й знайшов оце дівчисько, воно втекло з поїзда й заховалося між камінням, і ми взяли його з собою. А солдати аж до ночі гналися за нами.

— Так, той поїзд дався нелегко, — сказав Ансельмо. — Таке не забувається.

— То була єдина добра справа, яку ми зробили, — сказав чийсь густий голос. — А що ти робиш отут, ледачий п'янюго, сякий-розтакий виплодку циганської шльондри? Що ти робиш?

Роберт Джордан побачив жінку років п'ятдесяти, майже такої статури, як Пабло, ширшу ніж довшу, у чорній селянській спідниці й кофті, в грубих вовняних панчохах на товстих ногах. У чорних сандалях на мотузяній підошві, із смаглявим обличчям, що могло б правити за модель для гранітного пам'ятника. Руки в неї були великі, але гарної форми; її густе хвилясте чорне волосся було зібране у вузол на потилиці.

— Ну, кажи, — мовила вона циганові, не звертаючи уваги на інших.

— Балакаю із товаришами. Це динамітник.

— Знаю, — сказала Паблова mujer. — Ну, геть звідси, іди заступи Андреса, він вартує нагорі.

— Me voy, — сказав циган. — Я іду. — Він обернувся до Роберта Джордана. — Ще побачимося за вечерею.

— І не сподівайся, — сказала йому жінка.— Ти сьогодні вже тричі їв, я рахувала. Іди й скажи Андресові, щоб повертався сюди. — Hola, — звернулась вона до Роберта Джордана, простягла руку й усміхнулася. — Ну, як ведеться тобі і як ведеться Республіці?

— Добре, — сказав він, відповідаючи на міцний потиск її руки. — І мені, і Республіці.

— Я рада, — сказала жінка. Вона дивилась йому просто в обличчя, всміхаючись, і він помітив, що в неї гарні сірі очі.— Чого ти прийшов до нас — знову підривати поїзд?

— Ні,— сказав Роберт Джордан, одразу ж перейнявшись довір'ям до неї.— Не поїзд, а міст.

— Міст? No es nada, — сказала вона. — Міст — це дурниця. Коли ж ми будемо знову підривати поїзд? Адже ми тепер і коней маємо.