Твори в 4-х томах. Том 3 - Ернест Міллер Хемінгуей

— Все дуже добре, — сказав Роберт Джордан. — Дуже, дуже добре.

— Я радий, — сказав Ансельмо. — Ну що ж, ходімо. Тепер він нас уже не побачить.

Вартовий зупинився спиною до них на тому кінці мосту. З провалля долинав клекіт води, що вирувала між камінням. Потім крізь цей клекіт долинув інший звук, рівний, дедалі гучніший гуркіт, і вони побачили, що вартовий задер голову в збитій на потилицю плетеній шапочці й подивився вгору. Глянувши й собі туди, вони побачили високо у вечірньому небі три моноплани, що йшли клином, маленькі й сріблясті,— там іще світило сонце; вони летіли неймовірно швидко, а їхні мотори рівномірно гули.

— Наші? — запитав Ансельмо.

— Начебто наші,— відповів Роберт Джордан, хоч знав, що на такій висоті не можна визначити точно. Це вечірня розвідка, а чия — невідомо. Але коли бачиш у повітрі винищувачі, завжди кажеш — наші, бо це додає людям снаги. Бомбардувальники — то вже інша річ.

Ансельмо, видно, думав те саме.

— Це наші,— сказав він. — Я впізнав їх. Це Moscas[8].

— Атож, — мовив Роберт Джордан. — Мені теж здається, що це Moscas.

— Це Moscas, — повторив Ансельмо.

Робертові Джордану досить було б подивитись у бінокль, щоб з'ясувати, чиї то літаки, але йому не хотілося цього робити. Сьогодні ввечері йому однаково, чиї вони, і якщо старому приємно думати, що вони наші, то нащо розчаровувати його. А втім, коли вони полетіли в напрямку Сеговії, він подумав, що ці літаки не схожі на зелений з червоною смугою на низько посаджених крилах російський варіант моделі «Боїнг П-32», який іспанці ззивали Moscas. Кольору не можна було розрізнити, але обриси були інші. Ні, це поверталася на базу фашистська розвідка.

Вартовий усе ще стояв на тому кінці мосту, спиною до них.

— Ходімо, — сказав Роберт Джордан і рушив угору, обережно ступаючи й ховаючись за деревами, поки вартовий зник з очей. Ансельмо йшов слідом за ним за яку сотню кроків. Коли вони відійшли далеченько, Роберт Джордан зупинився, почекав старого, пропустив його вперед, і вже в темряві вони подерлися далі крутим схилом.

— У нас могутня авіація, — задоволено сказав старий.

— Атож.

— І ми переможемо.

— Мусимо перемогти.

— Так. І тоді, після перемоги, приїжджай сюди полювати.

— А на кого?

— На вепрів, на ведмедів, на вовків, на гірських козлів…

— Ти любиш полювати?

— Дуже. Над усе на світі. У нашому селі всі мисливці. А ти не любиш?

— Ні,— сказав Роберт Джордан. — Я не люблю вбивати тварин.

— А я навпаки, — мовив старий. — Я не люблю вбивати людей.

— Цього ніхто не любить, хіба що ті, у кого з головою не все гаразд, — відповів Роберт Джордан. — Але я не проти, коли це необхідно. Коли це заради спільної справи.

— Так, то зовсім інша річ, — сказав Ансельмо. — В моїй хаті - коли вона в мене була, бо тепер у мене вже немає хати, — висіли ікла кабана, якого я підстрелив у лісі в долині. Були й вовчі шкури — вовків я вбивав узимку, у снігу вистежував. Одного, найбільшого, я вбив край села якось у листопаді, повертаючись надвечір із лісу. Чотири вовчі шкури лежали на долівці в моїй хаті. Вони були зовсім витерті, але все ж то були вовчі шкури. Були в мене й роги гірського козла, якого я підстрелив У Сьєррі, і ще було опудало орла, його мені зробив майстер в Авілі, крила в нього були розгорнені й очі жовті, достоту як у живого. То була дуже гарна річ, і мені приємно було на все те дивитись.

— Так, — сказав Роберт Джордан.

— На дверях нашої сільської церкви була прибита ведмежа лапа; цього ведмедя я вбив навесні, зустрів його на схилі гори, він котив по снігу колоду цією самою лапою.

— Коли це було?

— Шість років тому. Її висушили, прибили до дверей церкви, і щоразу, коли я дивився на цю лапу, — зовсім як у людини, тільки з пазурями, — мені було так приємно!

— Ти пишався?

— Пишався, бо пригадував, як стрівся з ведмедем напровесні на схилі гори. А от коли уб'єш людину, таку саму, як і ми з тобою, нічого приємного на душі не лишається.

— Так, людської руки до церковних дверей не приб'єш, — сказав Роберт Джордан.

— Ще б пак. Кому ж таке на думку спаде. А все ж людська рука дуже схожа на ведмежу лапу.

— І тулуб людський дуже схожий на ведмежий, — сказав Роберт Джордан. — Якщо з ведмедя зняти шкуру, видно, що м'язи розміщені майже так само.

— Так, — сказав Ансельмо. — Цигани вірять, що ведмідь — брат людини.

— Американські індіанці також, — сказав Роберт Джордан. — Вбивши ведмедя, вони вклоняються йому й просять пробачення. Вони чіпляють його череп на дереві і, залишаючи те місце, благають, щоб він не сердився на них.

— Цигани вірять, що ведмідь — брат людини, бо в нього під шкурою таке саме тіло, і він п'є пиво, і любить музику, і вміє танцювати.

— Індіанці також вірять у це.

— Виходить, індіанці — ті самі цигани?

— Ні. Але про ведмедя вони думають так само.

— Розумію. Цигани вважають його своїм братом ще й тому, що він любить красти.

— В тобі є циганська кров?

— Ні. Але я перебачив немало циган, а відколи ми воюємо, зрозуміло, ще більше. В горах їх багато. Вони вважають, що вбити чужоплемінника — не гріх. Самі вони не признаються в цьому, але це правда.

— Як марокканці.

— Еге ж. У циган багато законів, яких вони нікому не відкривають. Як почалася війна, багато циган взялося за старе.

— Вони не розуміють, в ім'я чого ведеться ця війна. Не знають, за що ми боремося.

— Еге ж, — сказав Ансельмо. — Вони тільки знають, що точиться війна і можна вбивати безкарно, як за давніх часів.

— Тобі доводилося вбивати? — спитав Роберт Джордан.

Темрява, що зблизила їх тепер, і день, пбробутий разом, давали йому право на це запитання.

— Так. Кілька разів. Але не радо. По-моєму, людей убивати — гріх. Навіть якщо це фашисти, яких ми повинні вбивати. По-моєму, порішити ведмедя — це одне, а людину — зовсім інше, І я не вірю в циганські байки про те, що людина й ведмідь — брати. Я проти того, щоб убивати людей.

— Але ти вбивав.

— Так. І ще вбиватиму. Але якщо виживу, то постараюся потім жити, нікому