Твори в 4-х томах. Том 3 - Ернест Міллер Хемінгуей

кожен циліндрик обмотаний двома дротиками (все це було запаковане так само дбайливо, як колись у дитинстві пакував він свою колекцію пташиних яєць), потім — ложе автомата, відділене від ствола й загорнуте в шкіряну куртку; два диски й п'ять патронних обойм у внутрішній кишені великого рюкзака; маленькі мотки мідного дроту й великий моток світлого ізольованого — другій кишені. В тій самій кишені, де був дріт, він намацав обценьки й два дерев'яні шила просвердлювати дірки в брусках динаміту, і, нарешті, з останньої кишені вийняв велику коробку російських цигарок — із тих, що йому дали у штабі Гольца; затягши шнурки, він застебнув замок і клапани й знову прикрив обидва рюкзаки брезентом. Ансельмо вже ввійшов до печери.

Роберт Джордан підвівся, щоб піти слідом за ним, потім передумав і, скинувши брезент з обох рюкзаків, насилу підняв їх, по одному кожною рукою, і важко рушив до печери. Він поставив один рюкзак на землю, відкинув попону, потім нахилив голову і,тримаючи обидва рюкзаки за шкіряні лямки, ввійшов до печери.

В печері було тепло й повно диму. Під одною стіною стояв стіл, на ньому горіла лойова свічка, встромлена в шийку пляшки, а за столом сиділи Пабло, циган Рафаель і троє незнайомих чоловіків. Свічка кидала тіні на стіну за їхніми плечима. Ансельмо ще не встиг сісти й стояв праворуч від столу. У далекому кутку печери Паблова жінка схилилася над вогнищем, де жевріло вугілля. Дівчина стояла поряд неї навколішки, мішаючи щось дерев'яною ложкою в залізному казанку. Коли Роберт Джордан з'явився на порозі, вона підняла ложку і подивилася на нього, і він з порога побачив дівоче обличчя, освітлене вогнем, що його роздмухувала жінка, побачив її руки й краплі, що падали з ложки в казанок.

— Що це ти приніс? — спитав Пабло.

— Свої речі,— сказав Роберт Джордан і поставив обидва рюкзаки трохи віддалік один від одного, далеко від столу, там, де печера ширшала.

— А надворі їм хіба погано? — спитав Пабло.

— Хтось може спіткнутися об них поночі,— відповів Роберт Джордан і, підійшовши до столу, поклав на нього коробку цигарок.

— Я б волів не тримати динаміт у печері,— сказав Пабло.

— Від вогню далеко, — заперечив Роберт Джордан. — Беріть цигарки. — Він провів нігтем великого пальця по краю картонної коробки з великим кольоровим броненосцем на кришці й підсунув коробку до Пабло.

Ансельмо приніс йому стільчика, оббитого невичиненою шкірою, і він сів до столу. Пабло подивився на нього так, немов хотів сказати щось, потім простяг руку по цигарку.

Роберт Джордан підсунув коробку до тих, що сиділи поряд із Пабло. Він іще не дивився на них. Але помітив, що один узяв кілька цигарок, а двоє не взяли жодної. Вся — увага його була зосереджена на Пабло.

— Ну, як справи, цигане? — спитав він Рафаеля.

— Добре, — сказав циган.

Роберт Джордан зрозумів, що вони розмовляли про нього, коли він увійшов до печери. Навіть циган тримався якось напружено.

— А дасть вона тобі попоїсти ще раз? — спитав Роберт Джордан цигана.

— Аякже. Чому ж ні,— сказав циган.

Це було зовсім не схоже на ті приязні, добродушні жарти, якими вони перекидалися вдень.

Паблова жінка не озивалася і все роздмухувала міхом вогонь.

— Ваш Агустін каже, що вмирає з нудьги там, нагорі,— сказав Роберт Джордан.

— Нічого йому не буде, — сказав Пабло. — Хай трошки повмирає.

— А вино є? — спитав Роберт Джордан, звертаючись до всіх, і, нахилившись уперед, поклав руки на стіл.

— Там уже небагато лишилося, — похмуро відповів Пабло.

Роберт Джордан вирішив, що час уже придивитися до інших і розібратися, що до чого.

— Ну, то дайте мені води. Слухай! — гукнув він до дівчини. — Принеси мені кухоль води.

Дівчина подивилася на Паблову жінку, але та нічого не сказала їй і навіть узнаки не дала, що чує; тоді вона підійшла до казанка з водою, зачерпнула повний кухоль і, підійшовши до столу, поставила перед Робертом Джорданом. Він усміхнувся до неї. Водночас він утягнув живіт і ледь помітно хитнувся ліворуч на стільчику, так що пістолет зсунувся на поясі під руку. Потім він сягнув рукою до задньої кишені. Пабло стежив за ним. Роберт Джордан знав, що за ним стежать усі, але він сам стежив тільки за Пабло. Його рука витягла з задньої кишені обтягнену шкірою флягу; він відкрутив ковпачок, узяв кухоль з водою, надпив до половини й повільно налив у кухоль напій із фляги.

— Ця штука для тебе надто міцна. А то б я дав тобі трохи, — сказав він дівчині й знову усміхнувся до неї.— Зовсім мало лишилося, а то б я тебе почастував, — сказав він Пабло.

— Я не люблю ганусівки, — сказав Пабло.

Терпкий запах розійшовся над столом, і Пабло вловив у ньому щось знайоме.

— От і чудово, — сказав Роберт Джордан. — Бо вже зовсім мало лишилося.

— Що це таке? — спитав циган.

— Ліки, — сказав Роберт Джордан. — Хочеш покуштувати?

— А від чого вони?

— Від усього, — сказав Роберт Джордан. — Всі хвороби виліковують.

— Дай покуштую, — сказав циган.

Роберт Джордан підсунув до нього кухоль. Суміш напою з водою була жовтаво-молочного кольору, і він сподівався, що циган ковтне тільки один раз. У флязі лишалося вже зовсім мало, а один такий кухоль заміняв вечірні газети, всі вечори у кафе, всі каштани, які, напевне, вже цвітуть тепер, і великих повільних коней на зовнішніх бульварах, книгарні, кіоски, картинні галереї, парк Монсурі, стадіон Буффало і Бют-Шомон, Гаранті траст компані та острів Сіте, старий готель Фойо і можливість почитати та відпочити ввечері; заміняв усе те, що він любив колись, а потім поволі забув, усе те, що верталось до нього, коли він куштував цей непрозорий, гіркий алхімічний напій, від якого терпнув язик, зігрівався мозок, зігрівався шлунок, повертали в інший бік думки.

Циган скривився й віддав йому кухоль.

— Пахне ганусом, а гірке, як жовч, — сказав він. — Краще вже хворіти, ніж пити такі ліки.

— Це полин, — пояснив Роберт Джордан. — У справжньому абсенті завжди є полин. Кажуть, ніби він роз’їдає мозок, але я не вірю. Тільки думки міняються, та й годі. До абсенту треба доливати воду повільно, по кілька крапель. А я зробив навпаки — долив до води абсент.

— Це ти про що? — сердито спитав Пабло, відчувши насмішку в його словах.

— Пояснюю, що це за ліки, — відповів Роберт Джордан і всміхнувся. — Я купив їх у Мадріді. Узяв останню пляшку, і мені вистачило її на три тижні.— Він відпив великий ковток і відчув, як рідина обволікає язик і він приємно німіє. Він