Твори в 4-х томах. Том 3 - Ернест Міллер Хемінгуей

— Тобі часто доводилося таке робити? — тихо спитала дівчина в Роберта Джордана.

— Часто.

—А ми теж побачимо, як воно буде?

— А чого ж!

— Ще й як побачиш, — сказав Пабло зі свого місця біля столу. — Неодмінно побачиш.

— Цить, — сказала йому жінка і, згадавши раптом, що вона прочитала пополудні на долоні Джордана, спалахнула диким, нестримним гнівом. — Цить, боягузе! Цить і не каркай, мов крук! Цить, душогубе!

— Гаразд, — сказав Пабло. — Я мовчатиму. Ти тут командир, то й милуйся отими малюночками. Але пам'ятай, що я не дурень.

Паблова жінка відчула, що її гнів переходить у смуток, смуток, з яким усвідомлюєш, що гинуть усі надії й сподівання. Це почуття було знайоме їй змалку, і вона знала, чому воно супроводить її все життя. Тепер воно прийшло несподівано, і, відганяючи його, не дозволяючи йому торкатися себе, не дозволяючи торкатися ні себе, ні Республіки, вона сказала:

— Нумо вечеряти. Маріє, накладай м’яса в миски.

РОЗДІЛ П'ЯТИЙ

Роберт Джордан відгорнув попону, що затуляла вхід і, вийшовши з печери, глибоко вдихнув свіже нічне повітря. Туман уже розвіявся, й засвітилися зірки. Вітру не було, і після важкої задухи в печері, де дим вогнища змішувався з тютюновим і з духом смаженого м’яса й рису, шафрану, перцю та олії, з винно-смольним запахом великого бурдюка, підвішеного біля входу за шию, так що всі чотири ноги стирчали в різні боки, а з тієї ноги, звідки точили вино, краплини падали на землю, змішуючись із пилом; після пахощів зел, назв яких він не знав і які звисали зі стелі впереміж із вінками часнику, після запаху червоного вина й часнику, кінського й людського поту, яким пропах одяг людей, що сиділи за столом (людський — гострий і кислий, засохлої піни з кінських боків — нудотний і солодкий), — Робертові Джордану приємно було вдихати на повні груди чисте нічне гірське повітря, що пахло глицею й росяною травою, яка вкривала береги струмка. Коли вітер ущух, упала рясна роса, але Роберт Джордан подумав, що над ранок, певно, братиметься на мороз.

Він стояв перед входом до печери, глибоко дихаючи і вслухаючись у звуки ночі; спершу він почув далекі постріли, потім крик сови в лісі під горою, там, де була загорода для коней. Трохи згодом з печери долинув спів цигана й тихенький бренькіт гітари.

Багату спадщину від батька я дістав, — заспівав він навмисне гортанним голосом, а тоді повів далі:

Він сину сонце й місяць відписав.

Відтоді довго світом я блукав,

Але і досі маю те, що мав!

Струни гітари забриніли швидкими акордами, немов аплодуючи співакові.

— Добре співаєш, — почув Роберт Джордан чийсь голос. — А тепер каталонську, цигане.

— Не хочу.

— Давай, давай, каталонську.

— Ну, гаразд, — сказав циган і жалібно завів:

Ніс мій кирпатий,

обличчя чорне,

та все ж я людина.

— Ole! — крикнув хтось. — Давай, давай, цигане!

Голос співака зазвучав гучніше, тужно й глузливо:

Хвалити бога,

що я народився

не каталонцем,

а щирим мурином!

— Ну, зняли галас, — озвавсь голос Пабло. — Ану замовкни, цигане!

— Так, — підхопив жінчин голос, — галасу й справді забагато. Таким галасом ти скличеш guardia civil з усієї околиці, та й слухати тебе гидко.

— Я ще одну пісеньку знаю, — мовив циган і взяв на гітарі перші акорди.

— Обійдемося без неї,— сказала жінка.

Гітара замовкла.

— Я сьогодні все одно безголосий. Втрата, виходить, невелика — сказав циган і, відгорнувши попону, вийшов у темряву.

Роберт Джордан бачив, як циган постояв під деревом, потім рушив до нього.

— Роберто, — тихенько покликав циган.

— Що, Рафаелю? — відповів Роберт Джордан. Почувши циганів голос, він одразу зрозумів, що вино вдарило тому в голову. Сам він випив два абсенти і ще вина, але думки його були холодні і ясні, бо вся історія з Пабло весь час тримала його в напрузі.

— Чому ти не вбив Пабло? — спитав циган зовсім тихо.

— А навіщо його вбивати?

— Рано чи пізно однаково доведеться. Чому ти не скористався з нагоди?

— Ти це насправжки?

— А як ти гадаєш, чого ми всі чекали? Як ти гадаєш, чому Пілар звеліла дівчині вийти? По-твоєму, після таких розмов усе може залишатися, як було?

— От ви б усі взяли та й убили його.

— Que va[12]! — сказав циган спокійно. — Це твоя справа. Три чи чотири рази ми вже певні були, що ти його вб'єш. У Пабло немає друзів.

— У мене була така думка, — сказав Роберт Джордан. — Але я не схотів.

— Хіба ж ми не бачили? Всім було видно, що ти наготові. Чому ти не зробив цього?

— Я боявся, що це буде неприємно вам або жінці.

— Que va. Жінка сама чекала цього, як повія чекає багатого бахура. Ти молодший, ніж видається на перший погляд.

— Можливо.

— Убий його зараз, — наполягав циган.

— Це було б убивство з-за рогу.

— Тим краще, — дуже тихо сказав циган. — Менше небезпеки. Ну ж бо, вбий його.

— Я так не можу. Мені гидко таке робити, а крім того, не так треба діяти для нашої справи.

— Ну, тоді заведи з ним сварку, — сказав циган. — Все одно ти мусиш його вбити. Тут іншої ради нема.

В цю мить зовсім нечутно пролетіла між дерев сова. Вона полювала — кинулася вниз, потім знову злетіла, махаючи крилами швидко, але безгучно.

— Бач, — сказав у темряві циган. — От якби люди так могли!

— І так само сліпнути вдень, сидіти на дереві й чекати, поки круки заклюють? — спитав Роберт Джордан.

— Таке трапляється рідко, — мовив циган. — І то хіба випадком. — Убий його, — ще раз сказав він. — Дивись, потім важче буде.

— Цього разу я вже пропустив нагоду.

— Заведи з ним сварку, — сказав циган. — Або зроби це нишком.

Попона, що завішувала вхід, трохи відхилилася, пропускаюча світло, — хтось вийшов із печери й попрямував до них.

— Гарна ніч, — промовив низький, глухий голос. — Завтра буде ясна година.

Це був Пабло.

Він курив російську цигарку, і, коли затягувався, вогник, жевріючи, освітлював його округле обличчя. При світлі зірок видно було його огрядну довгоруку постать.

— Ти на жінку не звертай уваги, — сказав він Робертові Джордану. Цигарка на мить спалахнула яскравіше, а потім вогник опустився разом із долонею. — На неї іноді находить. Але вона добра жінка. Вона віддана Республіці.— Вогник цигарки тепер злегка підстрибував у повітрі. «Розмовляє з цигаркою в кутику рота», — подумав Роберт Джордан. — Нам з тобою нема