Твори в 4-х томах. Том 3 - Ернест Міллер Хемінгуей

Вона правду сказала.

— А тепер я рада, що не вмерла. Страшенно рада, що не вмерла! Ти кохатимеш мене?

— Так. Я й тепер тебе кохаю.

— І я буду твоєю жінкою?

— У мене така робота, що я не можу мати жінки. Але тепер ти моя жінка.

— Якщо вже тепер, то й далі буду. Тепер я твоя жінка?

— Так, Маріє. Так, зайчику мій.

Вона пригорнулася до нього ще дужче, і її губи пошукали його губів, і знайшли, й припали до них, і він відчув її, свіжу, нову, і ніжну, й молоду, й чудовну своєю теплою палючою прохолодою, несподівану тут, у цьому мішку, знайомому й звичному, як одяг, чи сандалі, чи обов'язок, і вона сказала боязко:

— А тепер зробімо скоріше те, що ми маємо зробити, щоб оте все зникло.

— Ти хочеш?

— Хочу, — сказала вона майже люто. — Хочу. Хочу. Хочу.

РОЗДІЛ ВОСЬМИЙ

Ніч була холодна, і Роберт Джордан спав міцно. Один раз він прокинувся і, вмощуючись зручніше, відчув, що дівчина тут, із ним, лежить, згорнувшись клубочком, і дихає легко й рівно. Втягнувши голову в мішок, далі від нічного холоду, й твердого, всіяного колючими зірками неба, й повітря, що холодило в ніздрях, він поцілував її гладеньке плече. Вона не прокинулася, і він перевернувся на другий бік і, знову висунувши голову на холод, полежав хвилинку, віддаючись розлитій млосній утомі, втішаючись живою, радісною близькістю двох тіл, а потім випростав ноги на всю довжину мішка й одразу ж пірнув у сон.

Він прокинувся знову, коли розвиднялося, і дівчини вже не було поряд із ним. Прокидаючись, він знав, що її немає, і, простягти руку, намацав місце, нагріте її тілом. Він подивився на печеру; краї попони над входом за ніч узялися памороззю, а з розколини в скелі підіймався легенький сірий димок, який свідчив, що вогнище вже розпалено.

З лісу вийшов чоловік, загорнений у ковдру, як у пончо. Роберт Джордан упізнав Пабло; в зубах у нього стирчала цигарка. Відводив коней до загороди, подумав Джордан.

Пабло відгорнув попону й увійшов до печери, не глянувши на нього.

Роберт Джордан помацав рукою вкритий інеєм, старий, в зелених візерунках, зроблений з парашутного шовку верх спального мішка, що прослужив йому п'ять років з гаком, потім знову глибше вмостився в ньому. Bueno[18], сказав він собі, відчувши добре знайому м'якість фланелевої підшивки, і спочатку широко розкинув ноги, потім стулив їх і повернувся на бік, потилицею туди, звідки мало зійти сонце. Que mas da[19], можна ще трохи поспати.

Він спав, поки його не розбудило гудіння авіаційних моторів.

Він ліг горілиць і одразу помітив їх: фашистський патруль — трійка малесеньких блискучих «фіатів» — мчав над горами туди, звідки вчора привів його Ансельмо. Вони пролетіли й зникли, але за ними з'явилися ще дев'ять, що летіли куди вище трьома малесенькими гострими клинами: три, три й три.

Пабло й циган стояли в затінку коло входу до печери й, задерши голови, дивилися на небо. А Роберт Джордан і не рухався: тепер усе небо двигтіло від рівномірного гудіння моторів, але раптом його перебив оглушливий гуркіт, і ще три літаки з'явилися над самою галявиною, не більш як на тисячофутовій висоті. Це були двомоторні бомбардувальники «хейнкель-111».

У Роберта Джордана голова була в тіні, і він знав, що його не можуть помітити, а якби навіть і помітили, то це пусте. От коней у загороді вони можуть помітити, коли шукають щось тут, у горах. Коли ж нічого не шукають, то, навіть помітивши, не звернуть уваги, бо подумають, що це їхній кавалерійський роз'їзд. Тоді знову долинув гуркіт, ще гучніший, і з'явилася нова трійка «хейнкелів-111», вони летіли ще нижче, рівнобічним трикутником, переливчасте гудіння швидко наростало, ніби заповнюючи весь світ, а потім почало вщухати, коли літаки промчали над галявиною.

Роберт Джордан розгорнув одяг, що правив йому за подушку, й почав надягати сорочку. Він саме просував голову в комір, коли почув, що наближається нова ланка, і, не вилізаючи з мішка, похапцем натяг штани й завмер. Ще три двомоторні бомбардувальники-«хейнкелі» з’явилися в небі. Вони пролетіли й зникли за вершиною гори, а він тим часом пристебнув до пояса пістолет, згорнув і сховав під скелею мішок, але поки він, прихилившись спиною до каменя, зав'язував сандалі, гуркіт моторів перейшов у громове ревіння, і дев'ять легких бомбардувальників-«хейнкелів» трьома ланками промайнули над його головою, розколюючи небо навпіл.

Роберт Джордан прослизнув попід скелею до входу в печеру, де один із братів, Пабло, циган, Ансельмо, Агустін і жінка стояли, дивлячись на небо.

— Чи літали тут раніше такі літаки? — спитав він.

— Ніколи, — сказав Пабло. — Заходь. А то побачать.

Сонце ще не досягло входу до печери. Поки що воно освітлювало галявину коло струмка, і Роберт Джордан знав, що в густому вранішньому затінку дерев і в густій тіні, що падала від скелі, нікого не можна помітити, але він увійшов до печери, щоб не непокоїти інших.

— Багато їх, — сказала жінка.

— Будуть іще, — відповів Роберт Джордан.

— Звідки ти знаєш? — підозріливо спитав Пабло.

— Такі, як оці, завжди супроводять винищувачі.

І відразу ж почулося тонке, із завиванням, дзижчання; вони пролітали на висоті п'ять тисяч футів, і Роберт Джордан налічив п'ятнадцять «фіатів», — п'ять ланок, що розтяглися великим клином, неначе ключ диких гусей.

Обличчя в усіх були серйозні, і Роберт Джордан спитав:

— Ви ще ніколи не бачили стільки літаків відразу?

— Ніколи, — сказав Пабло.

— В Сеговії їх небагато?

— Там їх ніколи не було багато — здебільшого літали трійками. Часом з'являлася шістка винищувачів. Або три «юнкерси», великі, тримоторні, а з ними винищувачі. А таких ми ніколи не бачили.

Кепсько, подумав Роберт Джордан. Зовсім кепсько. Стільки літаків даремно не посилають. Треба послухати, чи не падають бомби. А втім, ні, наші ще не могли підтягти сюди війська для наступу. Підтягнуть хіба що сьогодні або завтра ввечері. Так, зараз іще рано.

Гудіння моторів поволі завмирало вдалині. Роберт Джордан глянув на годинник. Тепер вони вже перелетіли фронт, перші — в усякому разі. Він натиснув гудзик секундоміра й дивився, як стрілка оббігає циферблат. Ні, мабуть, ще ні. Ось тепер. Так. Тепер уже перелетіли. Швидкість цих «хейнкелів-111» — двісті п'ятдесят миль на годину. Тут їм летіти п'ять хвилин, не більше. Тепер вони давно вже залишили позаду перевал, під ними лежить Кастілія, жовта, аж руда, під вранішнім сонцем, покреслена білими смугами доріг