Твори в 4-х томах. Том 3 - Ернест Міллер Хемінгуей
— Suerte, Пабло, — сказав він і сильно потис цю дивну, міцну, впевнену руку. — Я прикрию тебе як слід. На турбуйся.
— Прости мені, що я взяв твоє спорядження, — мовив Пабло. — На мене ніби мана найшла.
— Але ти привів людей, а нам якраз цього й треба.
— Я більше не колотиму тобі очі цим мостом, Inglis, — сказав Пабло. — Тепер я бачу, що все буде гаразд.
— Що ви тут робите? Maricones [127] поробилися? — почувся раптом поряд із темряви голос Пілар. — Тобі цього тільки й бракувало. — сказала вона Пабло. — Ходім, Ingles, годі тобі прощатися, дивись, коли б він не поцупив решток твого динаміту.
— Ти не розумієш мене, жінко, — сказав Пабло. — А ми з Ingles розуміємо один одного.
— Тебе ніхто не розуміє. Ні бог, ні твоя рідна мати, — мовила Пілар. — І я теж не розумію. Ходім, Ingles, попрощайся зі своїм стригунцем і ходімо. Me cago en tu padre [128], я вже думаю, чи не злякався ти перед виходом бика.
— А, матері твоїй, — сказав Роберт Джордан.
— А в тебе своєї не було, — весело прошепотіла Пілар. — Але тепер ходімо, бо мені хочеться швидше відбути все це. А ти йди до своїх, — сказала вона Пабло. — Хто знає, чи надовго їм стане їхньої рішучості. В тебе там є двоє — хоч приплати, я б їх не взяла. Гукни їх, і йдіть.
Роберт Джордан узяв рюкзак на плечі й пішов до коней, де була Марія.
— До побачення, guapa, — сказав він. — Скоро знов зустрінемося.
Його не залишало якесь дивне почуття, ніби він уже казав це колись раніше чи ніби якийсь поїзд має ось-ось відійти, так, скоріш за все ніби це поїзд і ніби він сам стоїть на пероні.
— До побачення, Роберто, — сказала вона. — Бережи себе.
— Аякже, — сказав Роберт Джордан.
Він нахилився, щоб поцілувати її, і рюкзак зсунувся йому на потилицю, аж він ударив лобом Марію. І йому здалося, ніби це теж було вже з ним колись.
— Не плач, — сказав він, відчуваючи незручність не лише через важкий рюкзак.
— Я не плачу, — сказала вона. — Тільки повертайся скоріше.
— Не лякайся, коли почуєш стрілянину. Стрілянини сьогодні буде багато.
— Ні, я не боятимусь. Але повертайся скоріше.
— До побачення, guapa, — сказав він ніяково.
— Salud, Роберто.
Роберт Джордан не почував себе таким молодим, ще відколи він їхав поїздом із Ред-Лоджа до Біллінгса, а в Біллінгсі мала бути пересадка; він тоді вперше виїжджав до школи. Він боявся їхати і не хотів, щоб будь-хто здогадався про те, і на станції, за хвилину до того, як провідник узяв його валізу з платформи, він хотів уже ступити на нижню приступку вагона, але в ту мить батько поцілував його на прощання і сказав: «Помагай нам боже, поки ми з тобою будемо в розлуці». Його батько був дуже побожний і сказав це щиро й просто. Але вуса в нього були мокрі, і в очах стояли сльози, і Роберта Джордана так усе це збентежило — повиті сльозою молитовні слова й прощальний батьків поцілунок, — що він раптом відчув себе набагато старшим за батька, і йому стало так шкода його, що він насилу міг те стерпіти.
Поїзд рушив, а він і далі стояв на відкритій площадці заднього вагона і дивився, як станція і водогінна вежа все меншають і меншають, — ось вони вже зовсім маленькі, ніби іграшкові,— а рейки, перетяті шпалами, поволі збігаються в одну точку під розмірене стукотіння коліс, які везли його в невідоме.
Гальмівник сказав: «Батькові, видно, важко було розлучатися з тобою, Бобе». — «Так», — відказав він, дивлячись на зарості полину вздовж колії, між телеграфними стовпами й курною дорогою, що бігла поряд. Він дивився, чи не пурхне десь куріпка.
«А тобі не хочеться їхати до школи?» — «Ні, хочеться», — сказав він щиро. Якби він сказав це раніше, це була б неправда, але в ту хвилину це була правда, і, прощаючись із Марією, він знову почував себе зовсім молодим, як тоді, перед відходом поїзда. Тепер він почував себе надто молодим і незграбним, і він прощався з Марією, наче школяр із дівчиною на ганку, не знаючи, поцілувати її чи ні. А потім він збагнув, що ту ніяковість навіює йому не прощання. Вона — від тієї зустрічі, яка ще буде. Прощання — то лише частка тієї ніяковості, що сповнювала його від думки про майбутню зустріч.
Знову в тебе починається, сказав він сам до себе. Але я гадаю, не знайдеться людини, яка б не почувала себе надто молодою для цього. Він не хотів називати цього так, як слід було назвати. Облиш, сказав він сам До себе. Тобі ще рано впадати в дитинство.
— До побачення, guapa, — сказав він. — До побачення, зайчику.
— До побачення, мій Роберто, — мовила вона, і він відійшов туди, де стояли Ансельмо й Агустін, і сказав: — Vamonos.
Ансельмо підняв важкого рюкзака. Агустін, що взяв усе на плечі ще в печері, стояв, прихилившись до дерева, і з-за його спини над мішком стирчало дуло кулемета.
— Гаразд, — сказав він. — Vdmonos.
Всі троє рушили схилом униз.
— Buena suerte, доне Роберто, — мовив Фернандо, коли вони пройшли повз нього між деревами. Фернандо сндів навпочіпки за кілька кроків від того місця, де вони проходили, але сказав він це дуже поважно.
— Тобі теж Buena suerte, Фернандо, — сказав Роберт Джордан.
— І в тому, що ти оце робиш, — сказав Агустін.
— Дякую, доне Роберто, — мовив Фернандо, не звернувши уваги на Агустіна.
— Це не людина, а чудо, Ingles, — шепнув Агустін.
— Це правда, — сказав Роберт Джордан. — Тобі допомогти? Ти навантажений, як биндюг.
— Дарма, — сказав Агустін. — Я радий, що ми вже починаємо.
— Балакай тихіше, — мовив Ансельмо. — Тепер треба балакати якнайменше і якнайтихіше.
Вони обережно спускалися схилом, Ансельмо попереду, за ним Агустін, тоді Роберт Джордан, ступаючи дуже обережно, щоб не послизнутися, відчуваючи опалу глицю під мотузяними підошвами; ось він спіткнувся об корч, простяг руку вперед, і вона торкнулася холодного металу кулемета й складеної триноги. Він зсувався боком униз по схилу, сандалі ковзалися, розпушуючи м'яку землю, він знову й знову простягав ліву руку, і
