Твори в 4-х томах. Том 3 - Ернест Міллер Хемінгуей
Ансельмо наткнувся в темряві на сосну, вхопив Роберта Джордана за руку й зашепотів так тихо, що той ледве почув його:
— Дивися. У них вогонь у жаровні.
Слабенький вогник світився якраз у тому місці, де — Роберт Джордан знав — дорога підходила до мосту.
— Ось звідси ми дивилися, — мовив Ансельмо. Він узяв руку Роберта Джордана, потяг її донизу й поклав на маленьку свіжу зарубку трохи вище коріння. — Це я зарубав, поки ти дивився на міст. Ось тут, праворуч, ти хотів прилаштувати maquina.
— Тут і прилаштуємо.
— Добре.
Роберт Джордан і Агустін поклали рюкзаки на землю біля сосни й пішли слідом за Ансельмо до невеликої рівної галявинки, де купкою росли молоді сосонки.
— Тут, — сказав Ансельмо. — Ось тут.
— Отже, звідси, як тільки розвидніє,— зашепотів Роберт Джордан Агустінові, присівши навпочіпки за сосонками, — ти побачиш невеликий відтинок дороги і в'їзд на міст. Ти побачиш міст увесь, і невеликий відтинок дороги з другого боку, а далі вона завертає за скелю.
Агустін мовчав.
— Ти лежатимеш тут, поки ми готуватимемо вибух, і як хто з'явиться нагорі чи внизу — стріляй.
— Звідки це світло? — спитав Агустін.
— З будки по той бік мосту, — прошепотів Роберт Джордан.
— Хто зніме вартових?
— Ми зі старим, я тобі вже казав. Але якщо в нас не вийде, стріляй по обох будках і по вартових, коли побачиш їх.
— Так. Ти мені вже казав.
— Після вибуху, коли Пабло зі своїми вибіжить із-за скелі, стріляй над ними, якщо за ними будуть гнатись. У будь-якому разі стріляй якомога вище, поверх їхніх голів, але так, щоб погоню зупинити. Все зрозумів?
— Аякже. Ти й учора так пояснював.
— Запитання є?
— Нема. У мене з собою два мішки. Можна набрати в них землі з горба, де не видно, й принести сюди.
— Тільки тут не копай. Тобі треба замаскуватися так само ретельно, як тоді, коли ми були нагорі.
— Гаразд. Я принесу землю ще потемки. І мішки прилаштую так, що їх не буде помітно. Ось побачиш.
— Звідси до мосту дуже близько. Sabes? Удень це місце добре видно знизу.
— Не турбуйся, Ingles. Ти куди тепер?
— Я спущуся ще нижче зі своєю маленькою maquina. Старий зараз перебереться на той бік, так, щоб відразу вибігти до тієї будки, яка далі. Вона ж відкрита в той бік.
— Тоді все, — сказав Агустін. — Salud, lngles. Тютюн у тебе є?
— Курити не можна. Дуже близько.
— Я не курити. Тільки потримаю цигарку в роті. Закурю потім.
Роберт Джордан простяг йому пачку, і Агустін узяв три цигарки і заткнув за піднятий козирок своєї пласкої чабанської шапки. Тоді розставив ніжки кулемета між дрібних сосонок і почав навпомацки розбирати свою поклажу й розкладати все так, щоб було напохваті.
— Nada mas, — сказав він. — Більше нічого.
Ансельмо й Роберт Джордан покинули його там і вернулися до своїх рюкзаків.
— Де б їх нам поставити? — пошепки мовив Роберт Джордан.
— Мабуть, тут. А ти певен, що поцілиш звідси вартового з маленької mdquina?
— Це те саме місце, де ми лежали того дня?
— Те саме дерево, — сказав Ансельмо так тихо, що Джордан ледве почув його й здогадався, що старий говорить, не ворушачи губами, як тоді, першого дня. — Я надстругав ножем.
Роберта Джордана знову охопило таке почуття, ніби все це вже було раніше, але тепер воно виникло просто тому, що він повторив своє власне запитання, а старий свою відповідь. Так само було, коли Агустін запитав Роберта Джордана про вартових, хоч і знав уже відповідь наперед.
Звідси близько. Навіть надто близько, — шепнув він. — Але світло падатиме з-за спини. Це дуже добре місце.
— Ну, тоді я піду на той бік і заляжу навпроти тієї будки,— сказав Ансельмо. А потім додав: — Ти мені вибач, Inglés. Але щоб не було помилки. Раптом я нетямущий.
— Що? — дуже тихо, наче зітхання.
— Ти скажи ще раз, щоб я знав точно.
— Щойно я вистрілю, ти теж стріляй. Коли вб'єш свого, біжи до мене. Рюкзаки будуть зі мною, і ти поможеш мені закласти заряди. Робитимеш усе, як я. Якщо зі мною щось станеться, зробиш усе сам так, як я тобі показував. Не квапся, роби все як треба, забивай ті дерев'яні клинці глибоко, гранати прив'язуй міцно.
— Мені все ясно, — сказав Ансельмо. — Я все запам'ятав. Тепер піду. Ти заховайся добре, Inglés, як почне світати.
— Перш ніж стріляти, — сказав Роберт Джордан, — перепочинь і цілься напевне. Не дивися на нього як на людину, а тільки як на ціль, de acuerdo? [129] Бери на мушку не цілого, а якусь певну точку. Цілься в живіт, якщо він стоятиме обличчям до тебе. Якщо стоятиме спиною — цілься в спину. Слухай, старий, якщо він сидітиме, то, тільки-но я почну стріляти, він підхопиться, перше ніж побігти чи пригнутися до землі. Отоді й стріляй. А якщо він не підхопиться, стріляй відразу. Не чекай. Тільки бий напевно. Підійди кроків на п'ятдесят. Ти ж мисливець. Для тебе тут нема нічого важкого.
— Я зроблю, як ти наказуєш, — сказав Ансельмо.
— Гаразд. Я так наказую, — мовив Роберт Джордан.
Добре, що я не забув викласти це як наказ, подумав він.
Йому так легше. Так для нього хоч трохи зменшується гріх. Сподіваюся, що хоч трохи. Я забув, що він казав мені першого дня про вбивство.
— Так, я тобі наказую, — повторив він. — А тепер іди.
— Me voy, — сказав Ансельмо. — Ну, скоро побачимося, Inglés.
— Скоро побачимося, старий, — сказав Роберт Джордан.
Він згадав свого батька на залізничній станції й терпке від сліз прощання з ним і не сказав старому ані «прощавай», ані «щасти».
— Дуло гвинтівки протер? — шепнув він. — А то куля не туди полетить.
— Ще там, у печері,— сказав Ансельмо. — Я їх усі попрочищав шомполом.
— Ну, скоро побачимося, — мовив Роберт Джордан, і старий широкою, легкою ходою пішов між дерев, нечутно ступаючи мотузяними підошвами.
Роберт Джордан ліг на землю, встелену глицею, й почав очікувати першого шурхоту сосон на вітрі, що завжди здіймається на світанку. Він вийняв з автомата магазин і кілька разів відтяг і відпустив затвор. Потім, відтягши його ще раз, перевернув зброю в руках, приклав у темряві дуло до уст і продув його,
