Твори в 4-х томах. Том 3 - Ернест Міллер Хемінгуей
— Виведіть їх, — сказав він вартовим. — І добре пильнуйте.
Капрал перезирнувся з солдатом. Цього разу вистава була нудніша, ніж звичайно.
— Товаришу Марті,— сказав Гомес, — не втрачайте розуму. Вислухайте мене, чесного офіцера й партійця. Пакет треба доставити будь-що. Цей товариш пройшов з ним через фашистські позиції, щоб вручити товаришеві генералові Гольцу.
— Виведіть їх, — тепер уже лагідно сказав Марті вартовим. Йому було шкода, по-людському шкода цих обох, якщо їх доведеться ліквідувати. Але його пригнічувала трагедія з Гольцом. Треба ж, щоб це був саме Гольц, думав він. Я негайно покажу це фашистське донесення Варлову. Ні, краще показати його самому Гольцу й подивитись, як він сприйме його. Так я й зроблю. Хіба можна покладатися на Варлова, якщо й сам Гольц зрадник? Ні. Тут треба діяти дуже обережно.
Андрес обернувся до Гомеса.
— Отже, він не хоче відсилати пакет? — спитав Андрес, не вірячи своїм вухам.
— Хіба ти не чув? — мовив Гомес.
— Me cago en su puta madre [135] — сказав Андрес. — Estâ loco.
— Так, — сказав Гомес. — Він божевільний. Ви божевільний. Чуєте? Божевільний! — кричав він на Марті, який знову схилився над картою з червоно-синім олівцем у руці.— Чуєш, ти? Ти божевільний! Божевільний убивця!
— Виведіть їх, — сказав Марті вартовим. — Їм затьмарило розум від усвідомлення власної вини.
— Божевільний убивця! — кричав Гомес.
— Hijo de la gran puta [136],— сказав Андрес. — Loco.
Тупоголовість цього чоловіка розлютила Андреса. Якщо він божевільний, то треба його викинути звідси як божевільного. Нехай заберуть пакет з його кишені. Хай він буде проклятий, цей божевільний. Звичайний спокій і незлобивість Андреса поступилися місцем важкій іспанській люті. Ще трохи, і вона могла засліпити його.
Дивлячись на карту, Марті сумовито покивав головою, коли вартові вивели Гомеса й Андреса з кімнати. Вартові з насолодою слухали, як його обсипали лайкою, але загалом ця вистава розчарувала їх. Раніш бувало цікавіше.
Андре Марті вислухав лайку спокійно. Скільки людей закінчували розмови з ним лайкою. Він завжди щиро, по-людському жалів їх. І завжди думав про це, і це була одна з небагатьох щирих думок, які в нього залишались і які він міг вважати за свої власні.
Він сидів так, встромивши очі й вуса в карту, в карту, якої він ніколи не розумів по-справжньому, в брунатні лінії горизонталей, тонкі, концентричні, схожі на павутиння. Він знав, що ті горизонталі показують різні гори й долини, але ніколи не міг збагнути, чому це саме оця гора, а це саме оця долина. Проте йому, як політичному керівникові бригад, дозволялося втручатися в усе, і він тицяв пальцем у те чи те занумероване, обведене тонкою брунатною лінією місце на карті серед зелених цяток лісів, перетятих смужечками доріг, які йшли рівнобіжно зовсім не випадковим вигинам рік, і казав: «Ось. Вразливе місце ось тут».
Галль і Копік, обидва честолюбці й політикани, погоджувались з ним, і через деякий час солдати, які ніколи не бачили тієї карти, але яким називали перед атакою номер визначеної висоти, йшли в атаку на цю висоту і знаходили смерть на її схилах або ж, зустрінуті вогнем із оливкового гаю, падали ще біля її підніжжя. Або десь на іншій ділянці фронту солдати без будь-яких перешкод виходили на визначену висоту, але від цього теж ніякої користі не було. Та коли Марті тицяв пальцем у карту в штабі Гольца, на блідому обличчі генерала, чию голову вкривали рубці від ран, випиналися жовна, і він думав: «Я мав би застрелити тебе, Андре Марті, перш ніж ти торкнешся моєї карти отим своїм сірим гнилим пальцем. Прокляття на твою голову за всіх людей, яких ти вбив, втрутившись у справу, в якій нічогісінько не тямиш. Нехай буде проклятий той день, коли твоїм ім'ям почали називати тракторні заводи, села, кооперативи і ти став символом, якого я не смію зачепити. Іди, сій підозру, погрожуй, втручайся, викривай і розстрілюй деінде, а мій штаб не чіпай».
Але замість сказати все це голосно, Гольц тільки відхилявся на спинку крісла, далі від цієї схиленої над картою туші, далі від цього пальця, від цих водявих очей, шпакуватих вусів і смердючого дихання, і казав: «Так, товаришу Марті. Я вас зрозумів. Але, по-моєму, це непереконливо, і я з вами не згоден. Можете діяти через мою голову. Будь ласка. Можете порушити це питання в партійному порядку, як ви оце висловилися. Але я з вами не згоден».
А тепер Андре Марті сидів над картою за голим столом, і гола електрична лампочка освітлювала його голову у великому береті, насунутому на лоб, щоб захищати очі від різкого світла, і він раз у раз зазирав у гектографований наказ про наступ і повільно, дбайливо, копітко звіряв наказ по карті, ніби молоденький офіцер, що розв'язував тактичне завдання у військовому училищі. Війна захоплювала його цілком. Подумки він сам командував військом; він мав право втручатися в діяльність штабу, а, за його переконанням, це й означало командувати. І він сидів отак з донесенням Роберта Джордана в кишені, а Гомес і Андрес чекали у вартівні дальших подій, а Роберт Джордан лежав у лісі над мостом.
Навряд чи наслідок Андресової подорожі був би інший, якби Андре Марті не затримав його й Гомеса і вони вчасно виконали б своє завдання. На фронті не було людей, наділених достатньою владою, щоб припинити наступ. Машину заведено надто давно, і зупинити її відразу було неможливо. В усіх велетенських військових операціях діє велика сила інерції. І якщо машина почала рухатися, зупинити її майже так само важко, як важко було пустити в рух.
Але цього вечора, коли літній чоловік у насунутому на очі береті ще сидів за картою, розгорнутою на столі, двері відчинились і до кімнати ввійшов російський журналіст Карков у супроводі двох інших росіян у цивільному — в шкіряних пальтах і кепі. Капрал неохоче зачинив за ними двері. Карков був перша значна особа, до якої йому вдалося доступитись.
— Здрастуйте, товаришу Марті,— зневажливо-іронічно сказав Карков шепеляво і, як звичайно, зневажливо й іронічно усміхнувся, показуючи жовті зуби.
Марті підвівся. Він не любив Каркова, але Карков, який приїхав сюди від
