Твори в 4-х томах. Том 3 - Ернест Міллер Хемінгуей

Шофер Вісенте вийшов до них.

— Генерал там, нагорі, на вихідному рубежі,— сказав Вісенте. — Я віддав пакет начальникові його штабу. Він розписався. Ось на.

Він простяг Гомесові конверт, на якому стояв підпис. Гомес віддав конверта Андресові, той подивився на нього й запхнув за пазуху.

— Як прізвище того, хто підписав? — спитав він.

— Дюваль, — відповів Вісенте.

— Добре, — сказав Андрес. — Це один із тих трьох, кому можна було віддати пакета.

— Чекатимемо відповіді? — спитав Гомес.

— Треба б дочекатися. Але де буде Ingles та інші після мосту, де мені їх тепер шукати — тільки богові відомо.

— Ходімо посидимо, — сказав Вісенте, — поки генерал повернеться. Я почастую вас кавою. Ви, мабуть, голодні.

— Скільки танків, — сказав Гомес.

Він проходив повз накриті віттям, помальовані у брудно-зелений колір танки, від яких по встеленій глицею землі тяглися глибокі колії, що показували, де танки звертали з дороги й заїжджали в ліс. З-під соснового віття горизонтально стирчали дула сорокап'ятиміліметрових гармат; водії й стрільці в шкіряних пальтах і ребристих шоломах сиділи, прихилившись до дерев, чи спали на землі.

— Це резерв, — сказав Вісенте. — І ці війська теж резервні. Ті, що почнуть наступ, — нагорі.

— Багато їх тут, — мовив Андрес.

— Так, — сказав Вісенте. — Ціла дивізія.

А в бліндажі, тримаючи донесення Роберта Джордана в лівій руці і дивлячись на годинника на тій же руці, перечитуючи донесення вчетверте й за кожним разом відчуваючи, як піт виступає йому під пахвами й струмочками стікає по боках, Дюваль казав у телефонну трубку:

— Тоді дайте позицію Сеговія. Поїхав? Дайте позицію Авіла.

Він не кидав телефонної трубки, але користі з цього було мало. Він устиг уже переговорити з обома бригадами. Гольц оглядав розташування частин і тепер був на шляху до спостережного пункту. Дюваль викликав спостережний пункт, але Гольца там ще не було.

— Дайте мені польовий аеродром номер один, — сказав Дюваль, раптом вирішивши взяти всю відповідальність на себе. Він затримає наступ під свою відповідальність. Краще затримати. Не можна посилати людей у наступ, що має бути несподіваним, якщо ворог чекає цього наступу. Не можна. Це просто вбивство. Так не можна. Немислима Хай що буде, те й буде. Нехай його потім розстріляють, якщо захочуть. Він негайно викличе аеродром і відкладе бомбування. Та що, як це тільки відтяжний наступ? Що, як ми маємо тільки відтягти військо й спорядження? Що, як мета полягає саме в цьому? Адже коли йдеш у наступ, тобі ніколи не скажуть, що він тільки відтяжний.

— Не треба аеродрому, — сказав він зв'язківцеві.— Дайте спостережний пункт Шістдесят дев'ятої бригади.

Він усе ще додзвонювався туди, коли почув гуркіт перших літаків.

Тієї ж хвилини його з'єднали із спостережним пунктом.

— Слухаю, — спокійно озвався Гольц.

Він сидів, притулившись спиною до мішка з піском, поставивши ноги на великий камінь, з його нижньої губи звисала цигарка, і, розмовляючи, він дивився вгору, через плече. Він бачив, як розгорталися клином трійки, гримотіли й поблискували сріблом у небі, виринувши з-за далекої гори із першим сонячним промінням. Він спостерігав, як вони наближаються, гарно вилискуючи на сонці. Він бачив двоїсті ореоли там, де промені сонця падали на пропелери.

— Слухаю, — сказав він у трубку по-французькому, бо це був Дюваль. — Nous sommes foutus. Oui. Comme toujours. Oui. C'est dommage. Oui [138]. Шкода, що вже надто пізно.

 В його очах, що стежили за літаками, світилася гордість. Тепер він уже розрізняв червоні знаки на крилах і стежив за швидким, величним, грімким летом машин. Ось як воно могло бути. Це наші літаки. Вони прибули сюди, розмонтовані, на пароплавах, із Чорного моря, через Мармурове море, через Дарданелли, через Середземне море, і їх обережно вивантажили в Аліканте, вправно зібрали, випробували й визнали бездоганними і тепер вони летять рівним і чітким ключем, срібні в ранковому промінні, летять бомбити оті гребені гір, трощити й громити їх, щоб прокласти нам шлях.

Гольц знав, що відразу по тому, як літаки пройдуть у нього над головою, вниз полетять бомби, схожі в повітрі на дельфінів. І тоді верхи гір вибухнуть у реві, злетять угору, їх сповиють хмари пилу, а потім ці хмари зіллються в одну, і все зникне з очей. Тоді обома схилами, скрегочучи, поповзуть танки, а за ними рушать обидві його бригада. І якби наступ був раптовий, вони б ішли й ішли вперед, униз, угору, все далі â далі, подеколи зупиняючись, розчищаючи шлях, бо роботи багато, важкої роботи, яку треба виконати досконало, а танки допомагали б їм, танки розверталися б і прикривали б їх своїм вогнем, а інші почали б підвозити піхоту до бою, а потім сповзати далі схилами, через перевал і вниз, на той бік. Так мало б бути, якби не було зради і якби всі зробили те, що їм належало зробити.

Є два хребти, і є танки, і є дві славні бригади, готові щохвилини виступити з лісу, і ось щойно з'явилися літаки. Все, що мав зробити він, зроблено так, як треба.

Але, стежачи за літаками, що були тепер майже над самою його головою, він відчув, як йому замлоїло під серцем, бо, почувши по телефону донесення Джордана, він зрозумів, що на верхів'ях гір нікого не буде. Вони зійдуть униз і заляжуть від осколків у вузеньких траншеях чи поховаються в лісі, а тільки-но бомбардувальники полетять, вони знову підіймуться нагору з кулеметами, з автоматами і з тими протитанковими гарматами, які Джордан бачив на шляху, і в нас буде на одну ганьбу більше. Але в оглушливому реві літаків було те, що мало бути, і, стежачи за ними, дивлячись угору, Гольц сказав у телефонну трубку:

— Ні. Rien à faire. Rien. Faut pas penser. Faut accepter [139].

Гольц дивився на літаки суворими, гордими очима, що знали, як могло б бути і як буде, і сказав, пишаючись тим, як могло б бути, вірячи в те, як могло б бути, навіть якщо так ніколи не буде:

— Bon. Nous ferons notre petit possible [140],— і повісив трубку.

Але Дюваль не дослухав його. Сидячи за столом з телефонною трубкою в руках, він чув лише ревіння літаків і думав: а може, таки зараз, ось, може, таки цього разу, прислухайся до них, може, таки бомбардувальники рознесуть їх ущент, може, таки проб'ємося туди, може, таки він одержить резерви, які просив, може, цього разу таки починається. Ну ж бо, ну! Мотори ревіли так, що він