Твори в 4-х томах. Том 3 - Ернест Міллер Хемінгуей

— Тепер з того боку, viejo — гукнув він Ансельмо й поліз через плетиво ферм. Ніби Тарзан, що продирається крізь сталеві кущі, подумав він, і, вибравшись знову з сутіні під мостом, де гуркіт був надто лункий, він підвів голову й побачив Ансельмове обличчя і його руку, що простягала йому динаміт. Чорт, гарне обличчя в старого, подумав він. І вже не плаче. Тим краще. Один бік уже готовий, тепер ось іще цей бік — і все. Зріже, як бритвою. Ну, далі. Не хвилюйся. Роби своє діло. Швидко й чисто, як і на тому боці. Не нервуйся. Спокійно. Не силкуйся працювати швидше, ніж можеш. Тепер уже все буде гаразд. Один бік тобі, в усякому разі, ніхто не завадить підірвати. І все йде саме так, як треба. А холодно тут, під мостом. Ху, чортяка, як у винному погребі, зате хоч нема лайна. Звичайно коли працюєш під кам'яним мостом, то буває повно лайна. Це казковий міст. Добрі мені казки! Старому там, нагорі, гірше, ніж мені. Не силкуйся робити все швидше, ніж можеш.

— Дай пару клинців, viejo

Не подобається мені, що там іще стріляють. Щось у Пілар негаразд. Мабуть, хтось із вартових був надворі. На подвір'ї чи за тартаком. І досі стріляють. Отже, там іще залишився хтось. І потім ця клята тирса. Ці кучугури тирси. Тирса, коли злежиться, дуже добре захищає від куль. Так, там, напевне, ще кілька чоловік залишилося. А внизу, де Пабло, тихо. Цікаво, що ж це все-таки було, коли там удруге знялася стрілянина? Мабуть, машина або мотоцикл. Аби лише не підійшли зараз панцирники чи танки. Давай, давай. Вкладай заряди якомога швидше, і забивай клинці, і стягуй дротом міцніше. Тремтиш, наче якась баба. Що це з тобою? Чого заквапився? Закладаюся, ота баба там, нагорі, зовсім не тремтить. Ота Пілар. А може, і вона теж. Схоже на те, що вона вскочила-таки в халепу. Ще затремтить, холи стане несила. Як і всі.

Він вихилився на сонце, і, коли простяг руку за бруском, що йому віддавав Ансельмо, і гуркіт вируючої води ніби стих, постріли на верхньому посту заляскали частіше, і знов почулися вибухи гранат. Потім ще вибухи гранат.

Видно, вдарили по тартаку.

Добре, що мій динаміт брусами, подумав він. А не паличками. Якого біса. Просто зручніше. Хоча торба, повна отих драглів, була б іще зручніша. Дві торби. Ні, вистачило б однієї. І якби в мене були детонатори й моя добра підривна машинка. Ця сволота кинула мою машинку в річку. Мою коробку — Де лишень вона зі мною не побувала! Ось у цю річку він і кинув усе. Тварюка Пабло. Та нічого, він їм там зараз дає чосу.

 — Ще, viejo.

Старий добре дає собі раду. Йому теж там нелегко, на мості. Йому була дуже важко вбити людину. Мені теж, але я просто не думав про це і зараз не думаю. Так треба. Тільки тут іще річ у тому, що в Ансельмо проста гвинтівка. Я знаю, як воно буває. Коли вбиваєш людину з автомата, все якось легше. Цебто для того, хто вбиває. Це зовсім інша річ. Ти лише натискуєш, а решту він уже робить сам. Автомат, а не ти. Гаразд, затямлю цю ідею, щоб розвинути її якось іншим разом. Ну й голова в тебе, Джордане. Розумна голова! Давай, Джордане, давай! Так кричали тобі, бувало, ще в школі, на футболі, коли м'яч був у тебе. А знаєш ти, що той паскудний Йордан [141] не набагато ширший за річечку, що клекоче внизу? Біля витоку, звичайно. Все на світі починається з малого. А тут навіть затишно під мостом. Як дома, хоч від дому й далеко. Ну, Йордане, підтягнися. Тут справа серйозна, Йордане. Не розумієш? Серйозна. Але вже не така, як була. Може, ще раз перевірити перший заряд? Para gué? Тепер уже мосту кінець, хоч би що зі мною сталося. Коли не буде Йордане, не буде й мосту, а краще сказати — навпаки.

— Ще трошки, Ансельмо, друже, — сказав він.

Старий кивнув головою.

— Зараз закінчую, — сказав Роберт Джордан.

Старий знову кивнув.

Закріплюючи дротом гранати, він не чув уже стрілянини на шосе. Раптом він збагнув, що чує тільки гуркіт річки. Він глянув униз і побачив, як вода закипає білою піною між камінням, а потім розливається прозорим озерцем на гальці. Посеред озерця, втрапивши у вир, кружляє на одному місці клинець, який він упустив. Раптом поряд, полюючи на мошку, скинулася форель, і по воді пішли кола. Туго прикручуючи плоскогубцями дріт, що зв'язував обидві гранати, він бачив між металевими фермами мосту гірський схил, що зеленів під сонцем. Три дні тому все там було сіре, подумав він.

З прохолодної сутіні під мостом він вибрався на яскраве сонце й гукнув до Ансельмо, що схилився над ним згори:

— Дай мені великий моток дроту!

Старий подав йому моток.

Тільки б зараз нічого не порушити, а то вискочать завчасно. От якби можна було пропустити дріт наскрізь. Та дарма, з такаю довгою дротиною все вийде гаразд, подумав Роберт Джордан, намацуючи загвіздки, що втримували на місці кільця, які мали звільнити спускові важелі запалу. Він перевірив, чи вистачить важелям місця, щоб відскочити, коли загвіздки буде висмикнуто (дріт, що їх з'єднував, проходив під важелями), потім прив'язав обривок дроту до одного кільця, з'єднав із головним дротом, що йшов від кільця другої гранати, відмотав трохи дроту, пропустив його поза сталевий косяк ферми й передав моток Ансельмо.

— Тримай обережно, — сказав він.

Тоді виліз на міст, узяв у старого моток і, розмотуючи дріт, пішов назад, до того місця, де посеред дороги лежав убитий вартовий; він ішов, перехилившись через поручні, і вів дріт за мостом, намагаючись робити це якомога швидше.

— Неси рюкзаки! — гукнув він через плече старому. Проходячи мимо свого автомата, нахилився, підібрав його й закинув за спину.

І тоді, піднявши очі від дроту, він побачив людей, що поверталися з верхнього поста.

Їх було четверо — він відразу побачив це, але тут-таки опустив очі, бо мусив стежити, щоб дріт не заплутався й не зачепився за який-небудь зовнішній виступ мосту. Еладіо серед них не було.

Роберт Джордан довів дріт до кінця мосту, накинув петлю на останню підпору й побіг до першого кам'яного придорожнього стовпця. Там він перерізав дріт і віддав кінець Ансельмо.