Твори в 4-х томах. Том 3 - Ернест Міллер Хемінгуей
Це вже минуло, сказав він собі, і ти — потім можеш спробувати спокутувати це, як і все інше. Але тобі даровано те, що ти просив учора ввечері, вертаючись через узгір'я додому. Ти ведеш бій, і ти не відчуваєш страху. Тепер навіть якщо доведеться і вмерти сьогодні — це пусте.
Він подивився на Фернандо, що все лежав, прихилившись до кручі, приклавши долоні до паху, стиснувши посинілі губи, закотивши очі, і дихав важко й уривчасто. І, дивлячись на нього, він думав: якщо я маю померти, то нехай би наглою смертю. Ні, адже я пообіцяв, що більше нічого не проситиму, як збудеться те, чого я прагнув на сьогодні. Я нічого й не прошу. Зрозуміло? Я нічого не прошу. Нічого, нічогісінько. Пошли мені те, що я просив учора, а далі хай буде, що буде.
Він прислухався до далеких звуків бою в міжгір'ї і сказав собі: сьогодні справді великий день. Мені б треба усвідомити й зрозуміти, який це день.
Але він не відчував ні піднесення, ні хвилювання. Тільки спокій. Зіщулившись тут, на шорсткій ріні за придорожнім каменем, із двічі обмотаним навколо долоні й зап'ястка дротом у руці, він не почувався самотнім, відірваним від усього. Він був одне ціле з цим дротом, що тягся від його руки, й одне ціле з мостом, і одне ціле із зарядами динаміту, що їх заклав Ingles. Він був одне ціле з Ingles, що все порався під мостом, і він був одне ціле з усією битвою й з Республікою.
А неспокою не було. Навколо тепер було тихо. Сонце пекло йому в спину і в зігнуту шию, а коли він зводив очі, то бачив високе безхмарне небо й схил гори на тому березі, і він не відчував радості, але самотності не було, і страху теж не було.
Вгорі на схилі лежала за деревом Пілар і дивилася на дорогу, що вела від перевалу. Поряд із нею лежали три заряджені гвинтівки, і одну з них вона подала Прімітіво, — коли той опустився на землю поряд із нею.
— Іди лягай он там, — сказала вона. — Он за тим деревом. А ти, цигане, отут. — Вона показала на інше дерево, трохи нижче. — Він помер?
— Ні. Живий ще, — сказав Прімітіво.
— Не поталанило, — мовила Пілар. — Якби в нас було ще хоч двоє, цього б не сталося. Треба було обминути оту кучугуру тирси поповзом. А йому зручно там, де ви його залишили?
Прімітіво кивнув головою.
— Коли Inglés підірве міст, уламки сюди не долетять? — запитав циган, висовуючись із-за свого дерева.
— Не знаю, — сказала Пілар. — Агустін з великою mâquina ще ближче, ніж ти. Якщо б це було занадто близько, Inglés його там не посадив би.
— А я ось пам'ятаю, коли ми підривали поїзд, ліхтар з паровоза пролетів у мене над самісінькою головою, а шматки заліза так і пурхали, ніби ластівки.
— Тобі б віршики складати, — сказала Пілар. — Ніби ластівки і ніби балії для прання, скажи краще. Слухай, цигане, ти сьогодні весь час держався по-молодецькому. Хоч тепер уже не піддавайся страхові.
— Я ж тільки спитав, чи долетять сюди уламки, щоб вчасно заховатися за стовбур, — сказав циган.
— Де сидиш, там і сиди, — сказала Пілар. — Скількох вбили?
— Pues ми — п'ятьох. І тут двоє. Не бачиш? Он на тому кінці ще один лежить. Туди дивися, на міст, будку бачиш? Дивися! Ну, бачиш? — Він показав пальцем. — І там, на нижньому посту, ще було восьмеро для Пабло. Я туди ходив у розвідку, мене Inglés посилав.
Пілар щось пробурмотіла. Потім сказала сердито:
— Що таке з тим Inglés? Що він там, матері його, марудиться під цим мостом? Vaya mandanga! [142] Підриває він його чи заново зводити збирається?
Вона підвела голову й побачила Ансельмо, що зіщулився за придорожнім каменем.
— Гей, viejo! — закричала вона. — Що таке з твоїм Inglés, туди його розтуди?
— Заспокойся, жінко, — обізвався Ансельмо, легко, але міцно тримаючи кінець дроту. — Він закінчує свою роботу.
— Та чому ж так довго, скажи ти мені, заради послідущої шльондри?
Es muy concienzudo! [143] — прокричав Ансельмо. — Це робота наукова.
— Туди і розтуди всяку науку! — люто кинула Пілар циганові.— Хай ця паскудна мармиза підриває швидше — і кінець. Маріє! — загорлала вона своїм могутнім голосом, обернувшись до лісу. — Твій Inglis… — і тут полився цілий потік непристойної лайки на адресу Джордана та його гаданих дій під мостом.
— Вгамуйся, жінко! — крикнув Ансельмо з шосе. — Ти не знаєш, скільки в нього там мороки. Але він уже закінчує.
— Хай його чорти вхоплять, — палахкотіла Пілар. — Тут головне, щоб швидше.
І тут вони почули постріли за далеким закрутом дороги, де Пабло втримував захоплений ним пост. Пілар перестала лаятися й прислухалась.
— Ай-ай, — сказала вона. — Ай-я-яй. Ось воно!
Роберт Джордан теж почув те саме в ту мить, коли викинув моток дроту на міст і, підтягуючись, почав вилазити сам. Коли він поставив коліно на залізний край, а руками вже схопився за верхню перекладину, до нього долинула кулеметна черга з боку нижнього поста. Це стріляв не Паблів автомат. Роберт Джордан виліз, устав, перехилився через поручні і, швидко розмотуючи дріт, пішов мостом уздовж поручнів.
Він ішов і слухав постріли, і йому здавалося, що вони відлунюють у нього в животі, ніби відбиваються від діафрагми. Тепер стрілянина наче наблизилась, але Роберт Джордан усе йшов і тільки оглядався назад через плече. Та на дорозі за мостом було порожньо, не видно було ні танків, ні машин, ні людей. На ній ще було порожньо, коли він пройшов півшляху до будки вартового. На ній ще було порожньо, коли він пройшов три чверті шляху, обережно ведучи дріт за поручнями, і на ній ще було порожньо, коли він обминав будку, далеко відставивши руку, Щоб дріт не зачепився за залізні закрути поручнів. Потім він обернувся і почав швидко задкувати дорогою понад нешироким рівчаком, як футболіст, що готується взяти довгу передачу, і весь час злегка натягуючи дріт, і, коли він майже порівнявся з Ансельмо, на дорозі за мостом ще було порожньо.
Потім він почув позаду гудіння машини, що все ближчало,
