Твори в 4-х томах. Том 3 - Ернест Міллер Хемінгуей

— Хто?

— Пабло.

Роберт Джордан оглянувся на Пабло, а тоді пустив чергу по тому місці розмальованої башти танкетки, де, як він знав, мала бути оглядова щілина. Танкетка з гуркотом посунулася назад і сховалася за заворотом, і відразу ж Роберт Джордан підхопив кулемет і перекинув його разом із складеною триногою за плече. Ствол був такий гарячий, що йому обпекло спину, і він посунув його назад, щоб на плече лягло ложе.

— Бери мішок з дисками й мою маленьку maquina — крикнув він. — І біжи за мною.

Роберт Джордан біг схилом угору, пробираючись між соснами. Агустін насідав йому на п'яти, а ззаду їх наздоганяв Пабло.

— Пілар! — закричав Роберт Джордан. — Сюди, Пілар.

Всі троє так швидко, як тільки могли, здіймалися крутим схилом, бігти вже не можна було, бо круча стала майже прямовисна, і Пабло, що йшов порожнем, коли не брати до уваги кавалерійського автомата, швидко наздогнав решту.

— А де твої люди? — спитав Агустін, насилу ворушачи пересохлим язиком.

— Всі побиті,— сказав Пабло. Він ніяк не міг звести духу.

Агустін повернув голову й подивився на нього.

— Тепер у нас коней багато, Ingles, — задихаючись проказав Пабло.

— Це добре, — мовив Роберт Джордан. «Падлюка, вбивця», — подумав він. — Що там у вас було?

— Що хоч, — сказав Пабло, хапаючи ротом повітря. — Як у Пілар?

— Вона втратила двох — Фернандо і цього, як його…

— Еладіо, — сказав Агустін.

— А в тебе? — спитав Пабло.

— У мене загинув Ансельмо.

— Коней, отже, скільки завгодно, — сказав Пабло. — Навіть для вантажу стане.

Агустін прикусив губу, глянув на Роберта Джордана й похитав головою. Вони почули, що танкетка, якої тепер не було видно за деревами, знову почала обстрілювати дорогу й міст.

Роберт Джордан кивнув головою в той бік.

— Що в тебе вийшло з цим танком? — Він не хотів ні дивитися на Пабло, ні відчувати його запаху, але йому кортіло почути, що той скаже.

— Я не міг відійти, поки він там стояв, — сказав Пабло. — Загородив нам вихід із поста. А потім він чомусь відійшов, і я побіг.

— В кого ти стріляв, коли зупинився на завороті? — навпрямки запитав Агустін.

Пабло подивився на нього, хотів був усміхнутись, передумав і нічого не відловів.

— Ти їх усіх постріляв? — запитав Агустін.

Роберт Джордан думав: ти помовч. Це вже не твоє діло. Для тебе вони зробили все, що треба було, навіть більше. А це вже їхні міжусобні рахунки. І не суди з погляду етики. Чого ти ще чекав від убивці? Адже ти працюєш з убивцею. А тепер помовч. Ти задосить чув про нього раніше. Нічого нового тут нема. Але й сволота ж, подумав він. Ох, яка сволота!

Після стрімкої кручі йому так кололо в грудях, ніби ось-ось огруддя розірветься, але попереду, за деревами, вже видно було коней.

— Чого ж ти мовчиш? — сказав Агустін. — Чому не скажеш, що ти сам перестріляв їх?

— Відчепися, — сказав Пабло. — Я сьогодні багато і добре бився. Запитай Ingles.

— А тепер виведи нас звідси, — сказав Роберт Джордан. — В тебе ж є якийсь план?

— Я маю гарний план, — сказав Пабло. — Як пощастить, усі виберемося цілі.

Він уже трохи відсапався.

— А ти нікого з нас не замислив убити? — спитав Агустін. — Вже краще тоді я тебе вб'ю зараз.

— Відчепися, — сказав Пабло. — Я мушу дбати і про тебе, і про весь загін. Це війна. На війні не завжди робиш, що хочеш.

— Cabron, — сказав Агустін. — Про себе ти вже напевно подбаєш.

— Розкажи, що було там, на посту, — мовив Роберт Джордаи Пабло.

— Що хоч, — знову сказав Пабло. Він дихав так, неначе йому розпирало груди. Але голос уже звучав рівно; піт котився по його обличчі й шиї, і груди, і плечі були мокрі від поту. Він обережно, скоса глянув на Роберта Джордана, не знаючи, чи можна довіряти його приязному тонові, а потім усміхнувся. — Все, — сказав він знову. — Спочатку ми захопили пост. Потім проїхав мотоцикл. Тоді ще один. Тоді санітарна машина. Тоді ваговоз. Тоді танк. Якраз перед тим, як ти підірвав міст.

— Тоді…

— Танк нам нічого не міг зробити, але вийти ми не могли, бо він тримав дорогу під обстрілом. Потім він від'їхав, і я побіг.

— А твої люди? — спитав Агустін, все викликаючи його на сварку.

— Відчепись! — Пабло круто обернувся до Агустіна, і на обличчі його був вираз людини, яка добре билася, незалежно від того, що сталося потім. — Вони не з нашого загону.

Тепер уже зовсім близько були коні, прив'язані до дерев, сонце освітлювало їх крізь віття сосон, і вони крутили головами й хвицалися, відганяючи гедзів, і потім Роберт Джордан побачив Марію, і за мить він обіймав її міцно-міцно, зсунувши кулемета набік, так що розтруб врізався йому під ребро, а Марія все казала:

— Ох, Роберто! Ох, ти!

— Так, зайчику. Мій любий, любий зайчику. Тепер ми підемо.

— Це правда, що ти тут?

— Так, так. Усе правда. Ох, ти!

Він ніколи раніше не думав, що під час бою можна пам'ятати про жінку; що хоч би часткою своєї свідомості можна пам'ятати про неї і линути до неї; що можна відчувати, як її маленькі круглі груди притискаються до тебе крізь сорочку; що вони, ці груди, можуть пам'ятати про них обох навіть у бою. Але це було так. І це було, думав він, дуже добре. Дуже, дуже добре. Ніколи б я не повірив у це. І він пригорнув її до себе ще раз міцно-міцно, але не глянув на неї, а потім поплескав її там, де ніколи не плескав доти, й сказав;

— Сідай! Сідай! Стрибай у сідло, guapa.

Коней уже відв'язували, і Роберт Джордан віддав ручного кулемета Агустінові, закинув за спину свого автомата, переклав гранати з кишень у сідельні сакви, ввіпхнув один порожній рюкзак у другий і прив'язав ззаду до свого сідла. Потім підійшла Пілар, вона так засапалася, біжачи вгору, що не могла говорити, а лише показувала на мигах.

Пабло засунув у сакви три шворки, якими раніше путав коней, випростався й сказав:

— Que va, жінко? — Але вона тільки кивнула головою, і потім усі почали сідати на коней.

Робертові Джордану припав той самий сірий, якого він уперше побачив на снігу вчора вранці і, стискуючи йому боки шенкелями, він відчував, що це добрячий кінь. Джордан був у сандалях на мотузяній підошві, і стремена були йому закороткі; автомат стирчав за спиною, кишені — повні патронів, і він міцно сидів у сідлі, тримаючи напнуте повіддя під пахвою, заряджав вистріляний магазин і дивився,