Твори в 4-х томах. Том 3 - Ернест Міллер Хемінгуей

— Але мені б легше було залишитися з тобою, — сказала вона. — Мені так краще.

Я знаю. Тому і прошу тебе — іди. Зроби це для мене, бо Це єдине, що ти можеш для мене зробити.

— Ти не розумієш, Роберто. А я? Мені гірше, якщо я піду.

— Так, — сказав він. — Тобі важко. Але ж ти тепер — це і я теж.

Вона мовчала.

Він поглянув на неї, весь спітнілий, і знову заговорив, намагаючись домогтися свого так, як ще ніколи зроду не домагався.

— Ти зараз підеш за нас обох, — сказав він. — Забудь про себе, зайчику. Ти мусиш виконати свій обов'язок.

Вона похитала головою.

— Ти тепер — це я, — сказав він. — Хіба ти не відчуваєш, зайчику?

Вона мовчала.

— Послухай, зайчику, — сказав він. — Справді, отак тільки я теж піду з вами. Присягаюся.

Вона мовчала.

— Ну ось, тепер ти зрозуміла, — сказав він. — Тепер я бачу, що ти зрозуміла. Тепер ти підеш. От і добре. Зараз ти встанеш і підеш. Ось ти вже сама сказала, що підеш.

Вона нічого не сказала.

— Ну от і дякую. Тепер ти підеш швидко і спокійно і далеко-далеко, і ми обоє підемо в тобі. Тепер поклади руку сюди. А тепер нахили голову. Ні, нижче. От, добре. Тепер я покладу руку ось сюди. Добре. Ти ж розумна. І не треба більше ні про що думати. Ти робиш те, що повинна робити. Ти слухаєшся. Не мене, а нас обох. Того мене, що в тобі. Тепер ти підеш за нас обох. Правда? Ми обоє підемо в тобі. Адже я тобі так обіцяв. Ти розумна, і ти дуже добра, що йдеш тепер.

Він кивнув головою Пабло, який позирав на нього з-за дерева, і Пабло попрямував до нього. Потім він пальцем поманив Пілар.

— Ми ще поїдемо в Мадрід, зайчику, — сказав він. — Правда. Ну, а тепер устань і йди. Встань. Чуєш?

— Ні,— мовила вона і міцно обняла його за шию.

Тоді він знову заговорив, так само спокійно і розважливо, але дуже твердо.

— Встань, — сказав він. — Ти тепер — це і я. Ти — все, що залишиться від мене. Встань.

Вона встала, повільно, не підводячи голови, плачучи. Потім кинулася знову на землю поряд нього, але відразу ж устала, повільно й покірно, коли він сказав їй: «Устань, зайчику!»

Пілар тримала її за лікоть, і так вона стояла перед ним.

— Vamonos, — сказала Пілар. — Тобі що-небудь треба, Inglis?

— Ні,— сказав він і провадив далі до Марії: — Прощатися не треба, guapa, адже ж ми не розлучаємося. Нехай вам щастить у Гредосі. Ну, йди. Будь розумна, йди. Ні,— провадив він далі все так само спокійно й розважливо, поки Пілар вела дівчину до коней. — Не озирайся. Стромляй йогу в стремено. Так, так. Стромляй ногу. Допоможи їй, — сказав він Пілар. — Підсади її в сідло. Ось так.

Він відвернувся, весь спітнілий, і глянув униз, на дорогу, потім знову на дівчину, що вже сиділа на коні, і Пілар була поряд із нею, а Пабло позаду.

— Ну, їдь, — сказав він. — Їдь.

Вона хотіла оглянутися.

— Не оглядайся, — сказав Роберт Джордан. — Їдь.

Пабло шмагонув коня паском по крупу, і на мить здалося, ніби Марія ось-ось вискочить із сідла, але Пілар і Пабло їхали дуже близько обабіч, і Пілар тримала її, і вже всі троє коней ішли вгору.

— Роберто! — закричала Марія й оглянулася. — Дозволь мені залишитись! Дозволь мені залишитись!

— Я з тобою! — закричав Роберт Джордан. — Я там, з тобою, Ми разом. Їдь!

Потім вони зникли з очей за сторчаком, і він лежав, увесь спітнілий, і ні на що не дивився.

Агустін стояв перед ним.

— Хочеш, я тебе застрелю, Ingtes? — запитав він, схилившись зовсім низько. — Хочеш? Я можу.

— No hace falta, — сказав Роберт Джордан. — Їдь. Мені тут дуже добре.

— Me cago en la leche que me han dado! [145] — сказав Агустін. Він плакав і тому бачив Роберта Джордана, як у тумані.— Salud, Ingles!

— Salud, друже, — сказав Роберт Джордан. Він тепер дивився вниз, на дорогу. — Не покидай стригунця, добре?

— Будь певен, — сказав Агустін. — У тебе все є, що тобі треба?

— Цю maquina я залишаю собі, патронів до неї вже мало, — сказав Роберт Джордан. — Ти таких не роздобудеш. Для великої й для тієї, що в Пабло, можна дістати.

— Я прочистив дуло, — сказав Агустін. — Коли ти впав, туди набилося землі.

— Де в'ючак?

— Циган упіймав його.

Агустін уже сидів верхи, але йому не хотілося від'їжджати. Він перехилився з сідла до дерева, під яким лежав Роберт Джордан.

— Рушай, viejo, — сказав Роберт Джордан. — На війні це звичайне діло.

— Que puta es la guerra, — сказав Агустін. — Війна — це паскудство.

— Так, друже, так. Але тобі треба квапитися.

— Salud, Ingles, — сказав Агустін і підніс угору стиснутий кулак.

— Salud,— мовив Роберт Джордан. — Ну, рушай.

Агустін круто повернув коня, опустив кулак таким рухом, ніби вилаявся при цьому, й повільно поїхав уперед. Решти давно вже не було видно. Доїхавши до завороту, він оглянувся й помахав Робертові Джордану кулаком. Роберт Джордан теж помахав йому у відповідь, і Агустін зник слідом за іншими…

Роберт Джордан подивився вниз, туди, де біля підніжжя зеленого схилу видніла дорога і міст. Так буде добре, подумав він. Лягати ницьма ризиковано, надто ця штука випинається, та й дивитися так зручніше.

Він відчував втому, і кволість, і спустошення після всього, що було, і після їхнього від'їзду, і в роті присмак жовчі. Ось тепер і справді нічого важкого нема. Хоч би як повернулася справа, для нього вже нічого важкого нема. Всі поїхали, він сам сидить тут, під сосною, прихилившись до стовбура. Він подивився вниз, на зелений схил, побачив сірого коня, якого добив Агустін, а ще нижче дорогу, а за нею другий схил, порослий густим лісом. Потім він перевів очі на міст і на дорогу за мостом і почав стежити за тим, що діється на мосту й на дорозі. Звідси він бачив ваговози, що збилися за заворотом. Їхні сірі борти видніли крізь дерева. Потім він подивився в другий бік, де дорога положисто підіймалась угору. Звідти вони й прибудуть, тепер уже скоро, подумав він.

Пілар дбатиме про неї краще, ніж будь-хто. Ти сам знаєш. Пабло, мабуть, усе обміркував, інакше б він не ризикував. Щодо