Твори в 4-х томах. Том 3 - Ернест Міллер Хемінгуей
— А що це? — спитав Агустін. — Що це за лайно?
— Це чути ще відтоді, як я підірвав міст, — сказав Роберт Джордан.
Він знову подивився вниз, на міст і річку, що видніла крізь пролам посередині, де шматок помосту висів, ніби обірваний сталевий фартух. Чути було, як перші літаки вже скидають бомби на міжгір'ї, а з боку Сеговії летіли й летіли ще. Все небо тепер гуло їхніми моторами, а придивившись уважніше, він побачив і винищувачів, що супроводжували ескадрильї; маленькі, ніби іграшкові, вони кружляли над бомбардувальниками у височині.
— Мабуть, позавчора вони на той бік не літали, — сказав Прімітіво. — Завернули, певно, на захід — і назад. Якби наші побачили їх, то не розпочинали б наступу.
— Того разу їх не було стільки, — сказав Роберт Джордан.
У нього було таке почуття, ніби на його очах щось почалося нормально й природно, тоді стало помножуватися у великі, величезні, гігантські відображення. Ніби кинув камінчик у воду, а кола від нього почали розбігатися, розростатися, обертатися на ревучу лавину припливної хвилі. Чи ніби ти крикнув, а луна повернула твій голос оглушливим гуркотом грому, і в громі тому була смерть. Чи ніби ти вдарив одну людину, і та впала, а навколо, скільки сягав зір, почали зводитись інші люди, в повному бойовому спорядженні. Він був радий, що він зараз не з Гольцом там, у міжгір'ї.
Лежачи поряд з Агустіном, дивлячись, як летять літаки, прислухаючись, чи не стріляють позаду, стежачи за шляхом, де, він знав, щось з'явиться скоро, тільки не знати, що саме, він і досі не міг отямитися з подиву, що не загинув під час вибуху. Він так приготувався до загибелі, що тепер усе, що діялося, здавалось йому нереальним. Треба скинути з себе це, подумав він. Треба цього позбутись. Мені сьогодні ще багато, багато треба зробити. Але позбутися не щастило, і все довкола — він сам усвідомлював це — було як уві сні.
Ти наковтався диму, ось у чому річ, сказав він собі. Але він знав, що річ не в цьому. Він твердо відчував нереальність усього за незаперечною, здавалося б, реальністю; він обводив поглядом міст, убитого вартового на дорозі, камінь, за яким лежав Ансельмо, Фернандо, що простятся під схилом, і гладеньку, темну смугу шосе до нерухомого ваговоза, але все, як і раніше, здавалося нереальним.
Нісенітниця, сказав він собі, просто тобі трохи наморочиться в голові, й це звичайна реакція після великої напруги. Опануй себе.
Тут Агустін схопив його за плече й показав пальцем на той бік ущелини, і він глянув і побачив Пабло.
Пабло вибіг із-за закруту дороги, коло стрімкої скелі, за якою дорога зникала з очей, зупинився, прихилився до стіни і, обернувшись в той бік, звідки вибіг, почав стріляти. Роберт Джордан бачив, як Пабло, невисокий, кремезний, без шапки, стоїть, прихилившись до скелі, з автоматом у руках, і бачив, як поблискують на сонці, вилітаючи, мідні гільзи. Вони бачили, як Пабло присів навколішки й пустив іще одну чергу. Потім він повернувся й, не оглядаючись, пригнувши голову, присадкуватий, кривоногий, моторний, побіг просто до мосту.
Роберт Джордан відштовхнув Агустіна вбік, притис ложе кулемета до плеча й почав наводити його на закрут дороги. Його автомат лежав поряд. На такій відстані з нього важко було влучити.
Поки Пабло біг до мосту, Роберт Джордан навів кулемет на заворот дороги, але звідти ніщо не показувалось. Пабло добіг до мосту, озирнувся, тоді глянув на міст і, кинувшись ліворуч, поліз униз, в ущелину. Роберт Джордан не зводив очей з завороту, але нічого не було видно. Агустін звівся на одне коліно. Він дивився, як Пабло, наче гірський цап, стрибає з каменя на камінь. Після появи Пабло за заворотом більше не стріляли.
— Ти що-небудь бачиш там, нагорі? На скелі? — спитав Роберт Джордан.
— Ні, нічого.
Роберт Джордан стежив за заворотом дороги. Він знав, що відразу ж за заворотом кам'яна стіна надто крута й вилізти на неї неможливо. Але далі були місця, трохи положистіші, й хто-небудь міг вилізти нагору звідти.
Якщо досі все здавалося йому нереальним, то тепер усе раптом стало аж надто реальним. Ніби раптом сфокусував об'єктив фотоапарата. Тоді-то він і побачив, як із-за завороту висунулося на залиту сонцем дорогу обрубане, тупе рильце й приземкувата зелено-сіро-коричнева башта, з якої стирчав кулемет. Він дав чергу і почув, як кулі дзенькнули об сталеву обшивку. Танкетка відкотилась назад, за виступ скелі. Спостерігаючи далі, Роберт джордан побачив, як із-за рогу знову з'явився її тупий ніс і край бритти, потім башта повернулася, наставивши дуло кулемета на дорогу.
— Виповзає, як миша з нори, — сказав Агустін. — Дивись, Ingles.
— Не знає, що йому робити, — мовив Роберт Джордан.
— От від цієї кузьки й відстрілювався Пабло, — сказав Агустін. — Ану, Ingles, підсип їй іще.
— Ні, броні не пробити. І не треба, щоб вони засікли нас.
Танк почав обстрілювати дорогу. Кулі били об асфальт і відскакували із свистом, потім почали дзенькати об метал мосту. Це й був той кулемет, що його вони чули раніше.
— Cabron! — сказав Агустін. — Так ось вони які, твої знамениті танки, Ingles?
— Це скоріше танкетка.
— Cabron! Якби мені пляшка бензину, я поліз би туди й підпалив його. Що він робитиме далі?
— Трохи почекає, тоді знову вигляне.
— І оцього люди бояться? — мовив Агустін. — Дивись, Ingles. Він б'є по вбитих!
— В нього нема іншої мішені, от він і стріляє по вартових, — сказав Роберт Джордан. — Не лай його.
Але він подумав: так, звичайно, сміятися легко. Але уяви собі, що це ти просуваєшся по шосе на своїй території, і раптом тебе зупиняють кулеметним вогнем. Потім бачиш попереду підірваний міст. Хіба ти не подумав би, що дорога перед тобою замінована завчасно або що це засідка? Авжеж, подумав би. Він робить те, що треба. Він вичікує, може, щось покажеться. Виманює ворога. А ворог — це всього-на-всього ми. Але він цього не може знати. Ах ти, сволоцюго малий.
Танкетка виповзла трохи вперед з-за рогу. І тут Агустін побачив Пабло, що виліз із ущелини, підтягуючись на руках; піт лився по його зарослому обличчю.
— Ось він, сучий син! — сказав
