Твори в 4-х томах. Том 3 - Ернест Міллер Хемінгуей
— Я радий тебе бачити, — сказав Роберт Джордан. Він підійшов до нього — Ми дамо собі раду гранатами. Все буде гаразд. А про те, що було, — забудьмо.
— Ні,—мовив Пабло. — Для тебе я б нічого не зробив. Ти приніс нам нещастя. Це все через тебе. І Глухий загинув через тебе. Та коли я викинув твоє спорядження, то раптом відчув себе дуже самотнім.
— Щоб ти… — сказала Пілар.
— І тоді я поїхав шукати людей, щоб із цього діла щось вийшло. Я привів найкращих, яких тільки міг знайти. Вони чекають нагорі, бо я хотів спочатку поговорити з вами. Вони гадають, що ватажок — я.
— Ти й справді ватажок, — сказала Пілар. — Якщо хочеш цього.
Пабло зиркнув на неї й нічого не сказав. Потім мовив просто й спокійно:
— Я багато передумав відтоді, як сталося оте з Глухим. І я вирішив: коли вже гинути, то гинути всім разом. Але тебе, Ingles, я ненавиджу за те, що ти нам усе це приніс.
— Але ж, Пабло, — почав Фернандо. Він ще підбирав хлібом м'ясну підливу зі своєї миски, його кишені були напхані гранатами, через плече висів патронташ. — Хіба ти не віриш, що операція завершиться вдало? Позавчора ти казав, що певен цього.
— Дай йому ще м'яса, — злісно сказала Пілар Марії. Потім вона глянула на Пабло, і очі її потеплішали. — Отже, ти повернувся, га?
— Атож, жінко, — сказав Пабло.
— Ну що ж, ласкаво просимо, — сказала йому Пілар. — Я не вірила, що ти зовсім пустився берега, хоч воно й скидалося на те.
— Після того, що я вчинив, мені було дуже важко самому, аж несила терпіти, — спокійно сказав їй Пабло.
— Несила терпіти, — передражнила його Пілар. — Та ти такого й чверть години не витерпиш.
— Не кепкуй з мене, жінко. Адже я повернувся.
— І ласкаво просимо, — повторила вона. — Я вже це сказала, ти хіба не чув? Випий кави, й нумо збиратися. Мене вже нудить від цих комедій.
— Це кава? — спитав Пабло.
— Звісно, кава, — відказав Фернандо.
— Дай мені трохи, Маріє,— попросив Пабло. — Ну, як ти? — Він глянув на неї.
— Добре, — відповіла Марія й подала йому чашку кави. — Хочеш м’яса?
Пабло похитав головою.
— No me gusta estai solo, — пояснював він далі, звертаючись до Пілар так, ніби нікого більше там не було. — Не люблю я залишатись на самоті. Вчора я цілий день їздив сам, але не почував себе самотнім, бо то ж було для загального добра. Та зате вночі! Hombre! Qué mal lo pasél[121]
— Твій знаменитий попередник, Іуда Іскаріот, повісився, — сказала Пілар.
— Не треба казати такого, жінко, — сказав Пабло. — Хіба ти не бачиш? Адже я повернувся. Не треба говорити про Іуду, і взагалі не треба про це. Я ж повернувся.
— Що то за люди, яких ти привів? — запитала його Пілар. — Чи варто було їх приводити?
— Son buenos[122],— сказав Пабло. Він зважився глянути Пілар в очі, потім відвернувся знову. — Buenos у bobos. Добрі й дурні. Готові йти на смерть і все таке. A tu gusto. Якраз на твій смак. Ти таких любиш.
Пабло знову подивився Пілар в очі й цього разу вже не відвернувся. Він дивився на неї, не моргаючи своїми запаленими свинячими очицями.
— Ех, ти, — сказала вона, і лагідність знову забриніла в її хрипкому голосі.— Ех, ти. Певно, як у людини вже щось було, то трохи того залишається в неї назавжди.
— Listo[123],— сказав Пабло, твердо дивлячись їй в обличчя. — Хоч би що цей день приніс — я на все готовий.
— Здається, ти й справді повернувся, — сказала йому Пілар. — Здається, що так. Але далеко ж ти від нас відходив.
— Дай мені ковтнути ще раз із твоєї пляшки, — сказав Пабло Робертові Джордану. — І рушаймо.
РОЗДІЛ ТРИДЦЯТЬ ДЕВ’ЯТИЙ
Вони в темряві піднялися схилом і вийшли з лісу до вузької ущелини. Кожен ніс чималий вантаж, і тому посувались вони повільно. Коні теж ішли з вантажем, притороченим до сідел.
— В разі потреби в'юки можна скинути, — сказала Пілар, коли вони вирушали. — Та якщо нам пощастить усе це зберегти, то буде з чого лаштувати табір на новому місці.
— А де решта боєприпасів? — запитав Роберт Джордан, колй вони приторочували в'юки,
— Ось у цих мішках.
Роберт Джордан ішов, зігнувшись під вагою рюкзака, комірець курки в кишенях якої лежали гранати, впинався йому в шию. Важкий пістолет совався на стегні, кишені штанів віддималися, повні автоматних магазинів. В роті він ще відчував смак кави; в правій руці він ніс свого автомата, а лівою раз у раз відтягував комірець куртки, щоб лямки рюкзака не так різали плечі.
— Ingles, — озвався Пабло, що йшов поряд із ним у темряві.
— Що скажеш?
— Ті люди, яких я привів, гадають, що діло вигорить, бо їх привів сюди я, — сказав Пабло. — То не кажи їм нічого такого, цю могло б порушити їхню впевненість.
— Гаразд, — сказав Роберт Джордан. — Але зробімо так, щоб діло справді вигоріло.
— У них п'ятеро коней, sabes? [124] — ухильно сказав Пабло.
— Добре, — відповів Роберт Джордан. — Коней держатимемо всіх разом.
— Гаразд, — сказав Пабло й більше не озивався.
Навряд чи ти справді твердо ступив на праведний шлях, друже мій Пабло, подумав Роберт Джордан. Навряд. Але те, що ти повернувся, — вже само собою диво. І якщо тебе колись захочуть канонізувати, то, гадаю, це буде неважко зробити.
— Із цими п'ятьма я впораюся з нижнім постом не гірше, ніж це зробив би Глухий, — сказав Пабло. — Ми переріжемо дроти й відійдемо назад, до мосту, як умовилися.
Ми вже обговорили це десять хвилин тому, подумав Роберт Джордан. Цікаво, чому він знову…
— Може, нам пощастить-таки дістатися потім до Гредоса, — сказав Пабло. — Я багато про це думав.
Тобі, мабуть, щойно сяйнула якась геніальна ідея, подумав Роберт Джордан. Ще якесь одкровення. Тільки не повірю я тобі, що ти й мене запрошуєш з собою. Ні, Пабло. Оцьому я вже нізащо не повірю.
Від тої хвилини, як Пабло ввійшов до печери й сказав,
