Твори в 4-х томах. Том 3 - Ернест Міллер Хемінгуей

Андрес міг похвалитися майже надлюдським терпінням. Він спокійно продирався через дріт. І цей допит теж не вивів його з рівноваги. Його не обурювало й те, що ця людина не розуміє ні їх, ні того, що вони роблять, і нічого несподіваного в цих дурних теревенях для нього не було. І в тому, що все так затягується, теж не було нічого несподіваного, але тепер він мусив іти далі.

— Слухай, compadre, — сказав він. — Цілком можливо, що ти маєш слушність. Але мені наказано вручити цей пакет генералові, що командує Тридцять п'ятою дивізією, яка на світанку розпочне наступ у цих горах, а зараз уже пізня ніч, і я повинен рушати далі.

— Який наступ? Що ти знаєш про наступ?

— Я нічого не знаю. Але мені треба добутися до Навасер-Ради, а потім далі. Відведи мене до свого начальника, може, він дасть мені якусь машину. Пошли зі мною кого-небудь такого, щоб міг усе пояснити, бо справа нагальна.

— Щось мені все це не подобається, — мовив офіцер. — Може, краще було б підстрелити тебе, коли ти підходив до дроту.

— Ти ж бачив мої документи, товаришу, і я пояснив тобі, яке маю завдання, — терпляче відповів йому Андрес.

— Документи можна підробити, — сказав офіцер. — І таке завдання може вигадати перший-ліпший фашист. Я сам поведу тебе до начальника.

— Добре, — мовив Андрес. — То ходімо вже. Треба поспішати.

— Гей, Санчесе. Передаю тобі командування, — сказав офіцер. — Ти не гірше за мене знаєш, що треба робити. А я поведу оцього так званого товариша до командира.

Вони рушили неглибоким окопом за гребенем пагорба, і в темряві на Андреса тягло смородом із заростів дроку, загиджених захисниками цього узгір'я. Йому не подобалися ці люди, схожі на безпритульних дітей: брудні, недбалі, недисципліновані, зіпсуті, добрі, ласкаві, дурні, темні й завжди небезпечні, бо в їхніх руках була зброя. Сам Андрес на політиці не розумівся, він просто був за Республіку. Йому часто доводилося слухати цих людей, і вони говорили гарно, і слухати їх було приємно, але самі вони йому не подобалися. Яка ж це свобода, якщо людина напаскудить і не прибере після себе, думав він. Вільнішого за кота нікого нема, а він і то загрібає своє лайно. Кіт — найкращий анархіст. Поки вони не навчаться цього в кота, я не можу їх поважати.

Офіцер, який ішов попереду, раптом зупинився.

— Твій карабін ще в тебе? — спитав він.

— У мене, — мовив Андрес. — А що?

— Давай його сюди, — сказав офіцер. — А то ще вистрелиш мені в спину.

— Навіщо? — спитав його Андрес. — Навіщо мені стріляти тобі в спину?

— Хто тебе знає,— сказав офіцер. — Я нікому не довіряю. Давай сюди карабін.

Андрес скинув карабін з плеча й передав йому.

— Якщо тобі до вподоби тягти його на собі,— сказав він.

— Так воно буде краще, — мовив офіцер. — Безпечніше.

Вони спускалися потемки з узгір'я.

РОЗДІЛ ТРИДЦЯТЬ СЬОМИЙ

Роберт Джордан лежав поряд дівчини і, поглядаючи на годинник, стежив за плином часу. Час минав повільно, майже непомітно, бо годинник був маленький, і він не бачив секундної стрілки. Але, придивляючись до хвилинної, він виявив, що коли як слід зосередитися, то майже можна затримати її рух. Він лежав, торкаючись підборіддям голови дівчини, коли відвертався, щоб подивитися на годинник, то відчував щокою її коротко стрижене волосся, і воно було м'яке, але пружне й шовковисте, як хутро куниці під рукою, коли розціплюєш щелепи пастки, виймаєш її звідти і, тримаючи однією рукою, другою пригладжуєш хутро. Йому підступав до горла клубок, коли Маріїне волосся торкалося його щоки, і коли він пригортав її до себе, щемливий біль розходився від горла по всьому тілу; він похилив голову, наблизивши очі до годинника, на якому світляна стрілка, схожа на спис, повільно пересувалася по лівому боці циферблата. Тепер він виразно бачив її рух і дужче пригортав до себе Марію, ніби намагаючись уповільнити цей рух. Він не хотів будити її, але не міг бути без неї тепер, коли надходила остання година, і він торкнувся устами її шиї за вухом і повів ними далі, відчуваючи її ніжну шкіру і м'який дотик волосся. Він дивився на стрілку, що рухалася на циферблаті, і ще міцніше пригортав до себе Марію, і провів кінчиком язика по її щоці й по мочці вуха й вище, по його чудових звивинах до милого твердого обідка вгорі, і язик його тремтів. Він відчував, як це тремтіння проймає зморену спустошеність тіла, бачив, що хвилинна стрілка вже підбивається під гострим кутом догори, де була призначена година. І тоді він повернув до себе голову сонної Марії і торкнувся губами її уст. Він не цілував її, тільки легенько водив губами по її стулених устах, відчуваючи їхній лагідний дотик. Він обернувся до неї, і по її довгому, легкому, ніжному тілу перебігло тремтіння, і потім вона зітхнула, все ще не прокидаючись, а потім, все не прокидаючись, вона теж обняла його і прокинулася, і її губи міцно, жадібно припали до його губів, і він сказав:

— Боляче ж буде.

І вона сказала:

— Ні, не буде.

— Зайчику.

— Ні. Мовчи.

— Зайчику мій.

— Мовчи. Мовчи.

І потім вони були разом, і хоч стрілка годинника, на яку він тепер уже не дивився, посувалася далі, вони знали: те, що буде з ним, буде й з нею, і більше за те, що є тепер, не буде нічого.

Що для них це — все, і назавжди, й це те, що було, є і буде.

Що не могло прийти, прийшло. Це прийшло, і це було й раніше, й завжди, й тепер, тепер, тепер. Ох, тепер, тепер, тепер, хильки тепер, над усе тепер. І нема іншого тепер, крім тебе, тепер і тепер твій пророк. Тепер і навіки тепер. То будь же тепер, тепер, бо немає іншого, як те, що тепер. Так, тепер. Благаю тебе, впер, тільки тепер, і нічого іншого, тільки це тепер, і де ти, і де я, і де те друге, не питай, не треба питати, є тільки тепер; і ще й назавжди, благаю, назавжди тепер, назавжди тепер, вже назавжди одне єдине, одне єдине тепер, і нічого іншого, тільки це єдине тепер, і тепер уже рушило, воно підноситься, воно летить, воно s відлітає, воно мчить, воно здіймається щораз вище й далі,