Твори в 4-х томах. Том 3 - Ернест Міллер Хемінгуей

іще далі, і все далі й далі; один і один — це один, це разом, разом, разом, усе разом, усе разом, і вниз разом, м'яко разом, тоскно разом, ніжно разом, радісно разом і цінувати це разом, і плекати це разом, і знову разом на землі, і під ліктями зрізані, прим'яті тілом соснові гілки, що пахнуть живицею й ніччю; і ось уже зовсім на землі, і попереду ранок цього дня. І тоді він сказав уголос, бо все те було в нього тільки в думках і досі він мовчав:

— О Маріє, я кохаю тебе, і я дуже тобі вдячний.

А Марія відповіла:

— Мовчи. Краще мовчімо.

— Ні, я мушу тобі сказати, бо це дуже важливо.

— Ні.

— Зайчику…

А коли вона міцно пригорнулася до нього й відвернула голову, він тихо запитав:

— Боляче, зайчику?

— Ні,— сказала вона. — І я теж вдячна тобі за те, що знову була в la gloria [116].

Потім вони лежали поряд, тихо, торкаючись одне одного всім тілом — ногами, стегнами, грудьми, плечима, тільки Роберт Джордан повернувся так, щоб знову бачити свого годинника, і Марія сказала:

— Які ми з тобою щасливі.

— Так, — сказав він. — Нам з тобою дуже пощастило.

— Спати вже нема коли?

— Так, — сказав він. — Тепер уже скоро почнеться.

— Тоді давай встанемо і з'їмо щось.

— Гаразд.

— Слухай, тебе щось тривожить.

— Ні.

— Справді?

— Тепер уже ні.

— А раніш тривожило?

— Так. Недовго.

— Я нічим не можу допомогти тобі?

— Ні,— сказав він. — Ти вже й так мені допомогла.

— Ти про що? Це було для мене.

— Це було для нас обох, — сказав він. — В цьому ніхто не буває один. Вставай, зайчику, треба вдягатися.

Але його розум — найкращий його товариш — повертався до la gloria. Вона сказала la gloria. Це зовсім не те, що glory, і не те, то їй gloire, про яку пишуть і говорять французи. Це те саме, що в народних піснях. Це було, звичайно, в Греко і в Сан-Хуана де ла Крус, і в інших. Я не містик, але заперечувати це так само безглуздо, як заперечувати існування телефону, чи те, що Земля обертається навколо Сонця, чи те, що у всесвіті існують інші планети, крім нашої.

— Як мало ми знаємо з того, що нам треба знати. Я б хотів, щоб попереду в мене було довге життя, а не смерть, яка чекає мене сьогодні, бо я багато дізнався про життя за ці чотири дні,— куди більше, ніж за весь час доти. Я б хотів дожити до глибокої старості й мудрості. Цікаво, чи можна вчитися безмежно, чи для кожної людини існує межа пізнання? Мені здавалося, що я знаю багато такого, про що я насправді нічого не знаю. Я б хотів мати попереду більше часу.

— Ти мене багато чого навчила, зайчику, — сказав він по-англійському.

— Що ти кажеш?

— Що я багато чого від тебе навчився.

— Qué va, — мовила вона. — То ж ти вчений, а не я.

Вчений, подумав він. Я володію тільки крихтами науки. Самими тільки крихтами. Шкода, якщо я помру сьогодні, бо тепер я вже дещо знаю. Цікаво, чому ти навчився дечого саме тепер? Тому що брак часу загострив твою сприйнятливість? Брак часу— дурниця. Тобі вже слід було б це знати. Я прожив ціле життя у цих горах, відколи прийшов сюди. Ансельмо — мій найдавніший друг. Я знаю його краще, ніж знаю Чаба, краще, ніж Чарльза, краще, ніж Гая, краще, ніж Майка, а їх я знаю добре. Лихослов Агустін — це мій брат, а брата в мене ніколи не було. Марія — моя справжня любов, моя дружина. А в мене ніколи не було справжньої любові. Ніколи не було дружини. Вона і сестра мені, а в мене ніколи не було сестри, і дочка, а дочки у мене ніколи не буде. Як не хочеться покидати все таке гарне.

Він скінчив зашнуровувати свої сандалі.

— По-моєму, життя дуже цікава річ, — сказав він Марії.

Вона сиділа поруч нього, на спальному мішку, обхопивши руками ноги нижче колін. Хтось відхилив попону, що запинала вхід до печери, і вони обоє побачили світло. Була ніч, і ніщо не провіщало наближення ранку, хіба тільки зірки: коли він дивився крізь сосни на небо, то бачив, як низько вони опустилися. А в цьому місяці ранок наставав швидко.

— Роберто, — сказала Марія.

— Що, guapa?

— Сьогодні в цій операції ми будемо разом, правда?

— Після того, як розпочнеться.

— А з самого початку?

— Ні. Ти будеш із кіньми.

— Мені не можна бути з тобою?

— Ні. Своє діло я можу зробити тільки сам, і я тривожився б за тебе.

— Але ти повернешся відразу, коли скінчиш?

— Відразу, — сказав він і усміхнувся в темряві.— Вставай, guapa, ходімо снідати.

— А мішок?

— Згорни його, якщо тобі так хочеться.

— Мені дуже хочеться, — мовила вона.

— Давай я поможу.

— Не треба. Я сама.

Вона стала на коліна, щоб розправити й згорнути спальний мішок, потім передумала, підвелася з землі й стріпнула його так, що він аж ляснув у повітрі. Потім знову стала на коліна, розгладила мішок і згорнула. Роберт Джордан підняв обидва рюкзаки, держачи їх так, щоб нічого не випало з прорізів, і рушив між соснами до входу в печеру, завішеного продимленою попоною. Коли він відкинув попону ліктем і увійшов до печери, його годинник показував за десять хвилин третю.

РОЗДІЛ ТРИДЦЯТЬ ВОСЬМИЙ

Вони були в печері, й чоловіки стояли перед вогнищем, що його роздмухувала Марія. Пілар уже заварила каву у казанку. Вона не лягала, відколи розбудила Роберта Джордана, і тепер, сидячи на стільчику в задимленій печері, зашивала проріз у другому рюкзаку. Перший був уже зашитий. Вогонь, спалахнувши, освітив її обличчя.

— Візьми собі ще м'яса, — звернулася вона до Фернандо. — Їж, їж, не соромся. Все одно лікаря у нас нема, ніхто твоє черево не розтинатиме, якщо його продірявлять.

— Навіщо ти таке мелеш, жінко? — сказав Агустін. — Язик у тебе, як у найпослідущої хвойди.

Він стояв, спираючись на ручний кулемет із складеною й притиснутою до ствола триногою, кишені його відтягали гранати, на одному плечі висіла торба з дисками, на другому — повний патронташ. Він курив цигарку і, підносячи чашку з кавою до рота, дмухав на каву димом.

— Ти наче ходячий склад залізного краму, — сказала йому Пілар. — І ста кроків із цим не пройдеш.

— Que va, жінко, — мовив Агустін. — Ми ж будемо йти з гори.

— А верхній пост? Туди треба дертися, — сказав Фернандо. — А